У кожну четверту суботу листопада в Україні відзначається скорботна пам*ятна дата - День пам*яті жертв Голодомору. 

 Жителі с. Проценки вшанували пам*ять невинно убієнних в роки голодомору у 1932-1933 роках. 

 Провели мітинг пам*яті біля пам*ятного знака. Мітинг вели голова ради ветеранів Вовк В.В., сільський бібліотекар Дахно В.Г., зав. сільським клубом Хорошун В.М.

Розповіли про спогади свідків тих років в.о. директора Проценківської ЗОШ 1-3 ступенів Переятенець А.О та вчитель Мандич Л.П. Спогади зібрані учнями школи.

Також поділилися спогадами своїх рідних жителі села Пасинога Н.Ф. та Павлова В.І. 

Вшанували пам*ять покладенням квітів та колосків жита, хвилиною мовчання та запалили свічку пам*яті.

Запалюєм свічу і голови схиляєм, ми перед тими, хто в могилі сплять...

Проценківська сільська бібліотека долучилася до Акції "Запали свічу пам*яті"

 

Виставка-спомин  «ГОЛОДОМОР ВЧОРА – ПАМ*ЯТЬ СЬОГОДНІ»

До Дня пам*яті жертв Голодомору  у Проценківській сільській бібліотеці оформлена виставка-спомин «Голодомор вчора – пам*ять сьогодні». На виставці представлена  інформація про страшні часи Голодомору в Україні.

Книги та статті про страшне лихоліття. Кожна книга є своєрідним вибухом. Кожна ілюстрація – крик загублених людських душ, зморених штучним голодом в Україні 1932-1933 рр..

У бібліотеці оформлена папка «Їхній біль і спогади про Голодомор» де зібрані матеріали – спогади односельців про голод, свідків тих жахливих подій, голод який не оминув і села Проценківського старостинського округу.

Проценківська сільська бібліотека запрошує 27 листопада в 18.00 годин долучитися до Акції «Запали свічу ПАМ*ЯТІ».

 

 Співець душі народної...

Бібліографічна довідка

Сьогодні світ відзначає день народження відомого українського письменника Івана Нечуя-Левицького.

25 листопада 1838 р. в Стеблеві на Черкащині  народився Іван Нечуй-Левицький, випускник Київської духовної академії, український письменник написав понад 50 творів. Самотній скромний чиновник дослужився до статського радника (чин генерала), отримав спадкове дворянство.

Сьогодні день пам’яті письменника, автора праці «Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов’янщини»”. У ній автор доводив, що ця література не «гірша» за нашу — цінував Лєскова, Островського, Толстого, Щедріна, але був переконаний, що російська література потрібна для Росії, а нам потрібна своя. Гріх нашої інтелігенції, на думку автора, саме в тім, що вона виховалася на російській літературі, яка підмінила власну.

Нечуй-Левицький народився 25 листопада 1838 року в Стеблеві на Черкащині в родині священиків.

Батько був суворий і темпераментний, проповідник і просвітитель, шанував козаччину й Шевченка. Мати неписьменна, але чутливої душі: не могла дослухати до кінця житія якогось святого й плакала, а малий Іван услід за нею. От тому син боявся батька та дуже любив матінку. Коли Івасеві йшов 13-й рік, мати померла: вона двічі народжувала двійнят і це підірвало її здоров’я.

Іван Левицький закінчив київську духовну академію і заручився з Надійкою Сольською, сестрою однокласника. Але її рід мав графську корону, тому до вінчання не дійшло. Так і прожив однолюб самітником.

Кілька років Левицький викладав у дівочих гімназіях Речі Посполитої російську. І хоч Іван був непоганим вчителем, його вразливу душу краяла думка, що мимоволі русифікує край. І він попросився на інше місце служби. Його не пускали, та Іван Левицький через скандал — єдиний у своїй службовій кар’єрі — наполіг і переїхав до Кишинева. І хоч вода Кишинева шкодила його здоров’ю, від неї в животі голосно бурчало, згодом виявилася виразка шлунку. Там і служив Іван Левицький до пенсії без жодної відпустки. В ті часи начальником штабу Одеського військового округу був Михайло Драгомиров, який усюди шукав українського співбесідника: у Кишиневі вони подружилися. Скромний чиновник дослужився до статського радника (чин генерала), отримав спадкове дворянство; мав ордени Св. Анни ІІ та ІІІ ступеня, Св. Станіслава ІІ ступеня,

Вільний від служби час Іван Семенович віддавав Музі: писав під псевдонімом Нечуй (прізвище козацького полковника, героя улюбленої “Думи про Нечуя”). До останніх сил працював, щоб завершити літературні праці. Видав понад 50 творів, нагадуючи світові, що українська література ще існує. Крім прози Іван Нечуй-Левицький приклав руку до перекладу Біблії. Василь Тарнавський оплатив цю роботу, редактором був Іван Пулюй. Книгу повністю переклав Панько Куліш, але після його смерті чверть рукопису загинула. Нечуй-Левицький закінчив роботу, пишучи кулішівкою.

У відставці великий самітник жив у Києві.

Оселився у флігелі на вул. Новолізаветинській (тепер Пушкінська, 19), мав садок, невеликий ставок і пасіку. Нечуй-Левицький жив за своїми законами, багато у чому нагадуючи Канта:

– був надзвичайно пунктуальним: за його розпорядком можна було звіряти годинники;

– щодня, у визначений час, гуляв одним і тим же маршрутом: нагору до Володимирської, потім до фунікулера й назад Хрещатиком додому;

– не виходив із дому без парасольки;

– спати лягав рівно о десятій, навіть із власного ювілею пішов спати, не дослухавши вітальних промов;

– суперечок не любив: хворів по два тижні, коли доводилося з кимось посваритися;

– журнали складав, щоб прочитати увесь комплект наприкінці року, і потім переказувати всім старі новини з тих журналів (так робив батько Євгена Маланюка);

– кожного дня його служниця Марія через все місто з Оболоні приносила молоко і вилікувала хазяїна;

– спиртного не вживав зовсім;

– не заводив котів, сам полював на мишей, майстерно розставляючи мишоловки.

До кінця життя І. Нечуй-Левицький жив у маленькій квартирі на Пушкінській, у злиднях: часто його обід складався зі склянки чаю та кусня хліба (на великі свята – пиріжок). Під час першої світової сивий дідусь на базарі продавав книжки на самокрутки. Влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву.

У 1917 р. Іван Нечуй-Левицький лежав у Софійській лікарні, у так званому «шпиталі для самотніх людей», потім був притулок для шляхетних самотніх людей на Дегтярівці, де й помер без догляду 2 квітня 1918 року. Поховано письменника на Байковому кладовищі.

День подяки. 25 листопада

#Хвилинка-цікавинка.

= Із календаря різних країн.

Любі друзі! А чи знаєте ви, коли відбувається святкування Дня подяки в США та Канаді? Якщо ні, то Проценківська сільська бібліотека підготувала для вас хвилинку-цікавинку "Із календаря різних країн".

Святкування Дня подяки відбувається в четвертий четвер листопада в США і в другий понеділок жовтня в Канаді. Це державне свято в США і Канаді. Традиційно на День подяки запікають індичку, проводять сімейний вечір з молитвою. Історія свята.

У четвертий четвер листопада в США відзначають День подяки, один з самих популярних і старих християнських свят в країні. Свято День подяки вперше було відзначено в 1621 році англійськими колоністами, що жили в Плімутській колонії.

Історія свідчить, що після гарного врожаю, один з батьків-пілігримів і засновників поселень на території сучасного Массачусетса (США), а потім її губернатор - Вільям Бредфорд, вирішив провести восени того ж року особливе свято - День подяки Господу за урожай і допомогу індіанців. Після здобуття незалежності в США - Джорж Вашингтон (перший Президент країни) запропонував щорічно відзначати День подяки як загальне національне свято. Поточна дата святкування встановлена на підставі прийнятого в 1941 році Конгресом США білля, який був підписаний 26 грудня того ж року чинним тоді Президентом Рузвельтом.

З Днем подяки пов’язана низка традицій, які американці свято бережуть і дотримують. Усі члени сім’ї обов’язково повинні сходити до Церкви, а після служби зібратися за святковим столом,

на якому неодмінно буде фарширована індичка з журавлинним сиропом і великий солодкий гарбузовий пиріг - кулінарний символ цього свята. Ще один атрибут свята - костюмовані паради і веселощі.

Парад не залишає його учасників і спостерігачів без яскравих вражень, а часто сам виступає в якості своєрідної пам’ятки. Наприклад, знаменитий парад в Нью-Йорку, де хода відбувається від Центрального парку до універмагу на 34-й вулиці (Манхеттен), де і розташовується знаменитий Macy’s. До речі він і виступає основним спонсором цього параду.

Веселий настрій посилюється, особливо якщо врахувати, що на наступний день, в п’ятницю, стартують гігантські передріздвяні розпродажі і настає та сама - Чорна п’ятниця.

Для багатьох вихідців з колишнього СРСР це свято стало рідним. А в ХХ столітті День подяки отримав нову традицію: у цей день грають в американський футбол. Наголошуємо, що це офіційне державне свято і в США і в Канаді.

У Канаді свято традиційно проводять у другий понеділок жовтня. Канадці готують яблучний пиріг і пельмені з начинкою з індички.

Об’єднуючим фактором свята є молитва подяки Богу за Його щедрі дари.

В 2021 році День подяки припадає на 25 листопада.

 

  Любі друзі!

   

Проценківська сільська бібліотека щиро вітає всіх з святом - Днем працівника сільського господарства, яке щорічно відзначається  в кожну третю неділю листопада. У 2021 році цей день випадає на 21 листопада.

   Свято було засновано на підтримку українського агропромислового комплексу в 1993 році. Сільське господарство - одна з найбільш важливих галузей економіки держави. Україна є одним зі світових лідерів з експорту зернових та олійних культур.

Бажаю Вам, щастя, усмішок, щедрої долі,

Серце хай гріє людська доброта,

Втоми не знайте ні в чому й ніколи

І будьте здорові на довгі літа.

 

Майдан - це стан душі і поклик серця.

21 листопада ми відзначаємо День Гідності і Свободи.Цей день - символ боротьби і перемоги, символ єднаня українського народу.

Проценківська сільська бібліотека для користувачів бібліотеки підготувала книжкова-ілюстраційну поличку "Майдан - це стан душі і поклик серця" присвячена знаковим подіям на Майдані.

На сторінках багатьох сучасних книг закарбовано надзвичайно важливий історичний період України, і це допомагає всім нам згадати, побачити наскільки той час був епохальним кроком до зміни свідомості української нації.

 

Бунтівний князь

Викладка творів письменника

До 100-річчя від дня народження відомого українського письменника, кандидата філологічних наук, лауреата національної премії України імені Тараса Григоровича Шевченка, автор численних творів – від збірок оповідань до романного трилогії, Проценківська сільська бібліотека для користувачів підготувала викладку творів письменника.

Міщенко Дмитро Олексійович народився в с. Степанівці-Першій Запорізької області, тепер с. Зелене Верхньорогачицького району.

Після закінчення Київського університету, аспірантури та захисту кандидатської дисертації Д. Міщенко близько 20 років працював у видавництвах ”Дніпро“ та “Радянський письменник“, а з 1973 року на творчій роботі.

Перша його книга „Сини моря” побачила світ у 1955 році. Тема сучасності переважала в творах письменника 50-70-х років. Оскільки твори ці були наслідком чесної письменницької праці, вони не втрача свого художнього значення і в оновленій обстановці нашого буття.

Поважне місце у творчому доробку Д. Міщенка посідають твори воєнної тематики. Відзначені премією ім. О. Фадєєва повісті „Особисто відповідальний”, „Батальон необмундированих”, роман „Найвищий закон”.

Романи історичної трилогії „Синьоока Тивер”, „Лихі літа ойкумени”, „Розплата” характеризуються чіткістю часової конкретизації, яку можна простежити в структурі творів, зокрема у віднесеності дії до історичних орієнтирів, реалій, дат та у відтворенні циклічного часу (пір року, добової пори тощо). Історичний фактаж, на якому базувався задум письменника, зобов’язував дотримуватися зафіксованих літописами та дослідженнями історіографії конкретних географічних топосів. Відтворений час спонукав слов’янські племена до об’єднання з метою збереження від уярмлення сильнішим народом. У центрі трилогії (особливо роман „Розплата”) саме боротьба слов’янства проти кочових племен аварів. На сторінках історичної трилогії письменник яскраво зобразив, як наростав опір аварській політиці насильства. Детальні описи підготовки до битв, атмосфера переговорів між вождями тиверців, дулібів, древлян, полян та інших, досягнення ними домовленостей та узгодженості у своїх діях несуть ідею єдності у боротьбі східних слов’ян.

Д. Міщенко прагнув розкрити внутрішні закономірності історичного процесу, спільні для всього слов’янського світу. Він простежив логіку соціально-економічного й політичного розвитку, яка неминуче вела до створення держави східних слов’ян – Київської Русі.

Історична трилогія Д. Міщенка органічно поєднує ремінісценції з історичних джерел, сюжетні дії реальних історичних постатей, художню інтерпретацію етнографічних та культурологічних документальних матеріалів з авторською вигадкою, елементами пригодницьких романів, любовною романтикою тощо.

Проценківська сільська бібліотека запрошує познайомитися з творчістю та цікавими книгами письменника.

 

 

 

Улюблений новорічний гість. Хто ж він такий?

#Коротенько, але цікавенько.

Любі друзі! Уже не за горами, коли до нас переступить наш поріг Новий рік, а з ним і Дід Мороз із подарунками на які дуже чекає дітвора. А чи ви коли замислювалися про Діда Мороза, чи є у нього День народження? А от я вам і розповім коротенько, але цікавенько. Тож читайте!

18 листопада день народження Діда Мороза.

     День народження Діда Мороза чи Святого Миколая?

Справедливість і благодійність, доброта і співчуття, особлива і дбайлива батьківська любов до дітей, мудрість і деякі якості, без яких не обходяться сучасні супергерої - ось коротка характеристика нинішнього збірного образу відомого нам з самого дитинства - Діда Мороза. За характером поведінки і набору властивих йому можливостей він дуже сильно нагадує свого західного колегу - Санта-Клауса, прообразу цілком реальної особи - Миколи Мірлікійського, загальнохристиянського діяча, відомого своєю безкорисливою допомогою бідним людям, яку він здійснював у вигляді таємних подарунків і день пам’яті якого відзначається 6 грудня. Є навіть думка, що це одна і таж особа. Однак, з огляду на глибоку самобутність слов’янської культурної традиції, не будемо цього стверджувати, хоча диму без вогню і не буває.

    За даними проекту DilovaMova.com, День народження Діда Мороза, це хоч і вельми умовна, але цілком конкретна дата в наших календарях. Як відомо - все має свій початок, день свого народження, справжню і реальну дату, в яку офіційно можна стверджувати, що та чи інша подія має місце бути. Добре, коли ця дата відома, а ще краще, коли вона має документальне підтвердження, складене зі слів вірних очевидців. Але що робити, коли під рукою немає паперу, або ручки? Або очевидцям, яким вдалося стати свідками тієї чи іншої події, з тих чи інших причин, так і не вдалося зафіксувати свої свідчення, а тільки передати деякі загальні моменти, пов’язані з цією подією. Можливо для фіксації цієї події просто не вистачило часу, адже достеменно відомо, що Дід Мороз народився саме з приходом зими, а раніше, в колись стародавні часи в наших широтах прихід зими означав консервацію багатьох, звичних нам видів діяльності і це була об’єктивна необхідність.

      У випадку з Дідом Морозом все виявилося простіше. На територію, де до нині проживають нащадки давніх слов’янських племен, зима приходить як і раніше - 18-го листопада, тому проблем з визначенням дати народження цієї чудесної і дивовижною особистості просто не виникло.

     Не будемо зараз заглиблюватися в усі подробиці та нюанси цієї славної події, в остаточному підсумку кожен сам по собі вольний довіряти чи не довіряти тим чи іншим фактам. Зосередимося на головному: доброта, любов і безкорисливість - це справжнє диво у всі часи. Важливо не забувати про це. Особливо дорослим. А дітям це і так відомо.

 

         Кокотюха Андрій. Батько українського готичного детективу.

                  Бібліографічна довідка
 17 листопада відзначає свій день народження сучасний український письменник, якого називають засновником українського готичного детективу Андрій Кокотюха.

Багаторазовий переможець конкурсу Коронація слова, Вибір видавців Гранд Коронації-2010. Золотий письменник України (2012).

   Все це про Андрія_Кокотюху, який

відомий своєю надзвичайною продуктивністю - він написав вже більше 70 художніх та публіцистичних книг.

   Андрій_Кокотюха — український письменник, сценарист та журналіст. Народився 17 листопада 1970 року в місті Ніжині, в родині зварювальника і медичної сестри. Перший художній твір написав у 7 років. Хоча, власне, художні якості цього твору досі ніхто не оцінював. До 12 років читав і писав лише казки.

Мріяв стати бібліотекарем. Працював збиральником меблів, різноробочим та муляром на будівництві. Закінчив факультет журналістики Київського національного університету ім Т. Шевченка.

    Перше оповідання опублікував у 1987 році. У 1991 році написав кримінальну повість «Шлюбні ігрища жаб», яка отримала у 1995 році нагороду видавництва «Смолоскип». У 1996 році повість вийшла окремою книжкою і стала називатися «романом». Цей роман отримав позитивну оцінку від батьків та друзів автора і широкий негативний розголос у пресі. Завдяки цьому Кокотюха став одним з відомих сучасних письменників.

З 1994 до 1998 року Кокотюха працював пакувальником книжок. У цей період він організував більше ста «гастролей» молодих українських письменників у сімнадцяти регіонах України. У 1998 році звільнився і став працювати журналістом.

    Андрій Кокотюха пише російською та українською мовами. За однією з його журналістських публікацій на студії ім. О. Довженка зняли фільм під назвою «Тупик». Також були екранізовані його детективні романи «Темна вода», «Легенда про Безголового», трилер «Повзе змія». Написав сценарії для кількох документальних фільмів з циклу «Кримінальні історії» на каналі ISTV. За окрему плату писав «жіночі» оповідання. Автор постійно співпрацює з найбільш популярними українськими газетами, журналами і телеканалами.        Твори Кокотюхи неодноразово були відзначені нагородами.

   Історичний роман "Червоний" (2012) досяг 50-тисячного накладу, а його екранізація стала одним з найуспішніших фільмів 2017 року.

  Кокотюха любить літературу, кіно і збирати гриби. Байдужий до політики, спорту, кави,  і наркотиків. Не любить українських політиків, футбол, борщ, вареники, макарони, шкільний премет — хімію, свого колишнього класного керівника, Філіпа Кіркорова та Віктора Павліка, їздити на громадському транспорті, стояти в чергах, чогось чекати в державі і від держави, працювати в сільському господарстві.

Проценківська сільська бібліотека щиро запрошує своїх користувачів до бібліотеки та переглянути книги Андрія Кокотюхи.

 Скарби України

«І знову його величність – Стіл»

Сама назва «стіл» тісно пов’язана з поняттям «стелити», тобто ставити страви на щось простелене. Це поняття пішло з давніх часів коли слов’яни споживали їжу з землі простиливши тканину чи підклавши дошку. Звичний нам стіл з’явився значно пізніше й в різних куточках країни виглядав по різному. Десь це були довгі дошки на перехрещених ніжках, а десь були популярними скрині-столи, з кришкою, що слугувала столом та пістолинням в якому було зручно зберігати речі домашнього вжитку.

   

                        Любі студенти!

    Проценківська сільська бібліотека щиро вітає вас з Міжнародним днем студента – свята молодості, оптимізму і романтики!

День студента – свято всіх студентів, яке в Україні відзначають як і в більшості країн світу – 17 листопада, також відоме як Міжнародний день студентів. Свято асоціюється з молодістю, романтикою та веселощами.

       Студентські роки – цікавий, веселий і водночас відповідальний етап у житті кожної людини.

Тож бажаю всьому студентству примножувати свою енергію, неодмінних успіхів і нових творчих досягнень, гармонійного, духовного та фізичного розвитку.

      Нехай у Ваших серцях назавжди збережеться романтика студентських літ.

                                          Толерантний світ – гармонійний  світ.

16 листопада - Міжнародний день терпимості (толерантності)

Хвилинка-цікавинка

    Чи відомо Вам, що довготерпеливий краще хороброго, і пануючий над собою самим, ліпший від завойовника міста? Про це написано в Притчах Соломонових, глава 16, вірш 32.

Міжнародний день терпимості (толерантності) був оголошений ЮНЕСКО в листопаді 1995 року з нагоди 50-річного ювілею цієї організації і відзначається щорічно 16 листопада.

16 листопада 1995 року держави-члени ЮНЕСКО ухвалили Декларацію принципів терпимості. В 1996 році Генеральна Асамблея запропонувала державам-членам щорічно 16 листопада відзначати Міжнародний день толерантності, приурочивши до нього відповідні заходи, орієнтовані як на навчальні заклади, так і на широку громадськість. Тепер відзначається щорічно відповідно до рішення Генеральної Асамблеї ООН A/RES/51/95.

   Кожен з нас повинен прагнути підтримувати принципи терпимості, плюралізму, взаємної поваги та мирного співіснування. Ми повинні бути завжди готові усувати стереотипи і спотворені уявлення і виступати на захист жертв дискримінації.

   У цей Міжнародний день терпимості давайте підтвердимо ідею про те, що різноманіття, втілене в думках, віруваннях і діях, є цінним даром, а не загрозою, і будемо прагнути до створення більш терпимих громад, в житті яких вкорениться цей основоположний ідеал.

 

 

 16 листопада - Всесвітній день гудзиків

Хвилинка - цікавинка

Цікаве свято, про яке неодмінно здогадуються, а може навіть знають професійні кравці і їх уважні клієнти - «Всесвітній День ґудзиків», відзначається щорічно 16-го листопада. Воно було засновано американською організацією National Button Society, започаткованою в 1938-му році, ще в XX столітті.

Про ґудзик ми згадуємо найчастіше тоді, коли він відривається і губиться. Добре, якщо його вдається підловити за тоненьку ниточку і заховати до кишені. А буває й так, що гарні ґудзики хтось знаходить і залишає собі "на щастя" або й збирає цілу колекцію.

Так, приміром, герой роману Юрія Винничука "Цензор снів" мав таке велике захоплення - він потайки відрізав ґудзики з одягу відомих людей, пришивав до них папірчики із написом, кому цей ґудзик належав і коли було його знайдено та тримав свою колекцію у пуделочку (в коробочці), якою вельми пишався.

    Що не кажіть, а без ґудзиків було би сутужно. Щоправда, у давні часи також якось обходились і без них: одяг шнурували, окремі деталі зв'язували, закріпляли шнурівками, шпильками, брошками. ґудзик в ті часи був привілеєм багатих і часто виконував більше декоративну функцію, а також демонстрував статус власника.

Адже відомо, що прародичами усіх ґудзиків були брошки.

Тепер окрім шнурочків та шпильок часто пришивають замки, липучки, гаплики, кнопки, люверси тощо. Та все ж ґудзики ще довго слугувтаимуть нам і будуть не тільки для користі, а й для краси.

ЦІКАВО ПРО ҐУДЗИКИ

- Ґудзики колекціонують приватні особи, зокрема шанувальники історії моди, та є чимало унікальних екзамплярів і в музеях світу. Зокрема - у музеях Швеції, США, Польщі та Чехії.

- Одна з найбільших приватних колекцій, вважають, належить американцю Стівенсу, що проживає в містечку Бішопвіль (штат Південна Кароліна). Свою колекцію він почав збирати ще в 1983-му році.

За іншими даними, найзначнішу колекцію ґудзиків у світі (близько 100.000 примірників) зібрали в іншому американському місті - Нью-Джерсі.

- Слово «ґудзик» за походженням пов'язане з праслов. *guzъ («вузол», «шишка», «ґудзь»). І справді, ще 150 років тому ґудзики були такими важкими і об'ємними, що нагадували шишку з ялини.

- Ґудзики вважали великою цінністю і передавали у спадок. Ґудзики виготовляли не лише зі срібла, а й з дорогоцінних каменів і перлів.

- У Єгипті, Греції, а пізніше — у Римській імперії ґудзики не були в моді. Для скріплення одягу служили заколки — фібули. Виготовляли фібули і в Україні, як запозичення від античного світу.

- Понад сто років тому в Англії існував кумедний звичай: дівчатка змалку починали збирати найкрасивіші гудзики на струну або міцну нитку. Коли кількість ґудзиків дорівнювало 999, дівчата вірили, що зустрінуть свого судженого.

- Наші прабабусі любили бавитись великими ґудзиками на 4 дірки. Крізь них вони пропихали міцні нитки, скручували їх і розтягуючи та стягуючи руками, утворювали приглушений свистячий звук, ніби а хіта сидів цвіркун. Найбільшим мистецтвом було якнайдовше крутити нитку і не збитися. А вже потім з'явилась схожа забавка йо-йо.

- Багатьох цікавить, чому ґудзики на чоловічих сорочках пришиті справа, а на жіночих - зліва? Так от, відмінність між чоловічими і жіночими сорочками з'явилася ще в XIII столітті, коли винайшли самі ґудзики.

   Багаті жінки мали прислугу - дівчат, які кожен день їх одягали. Саме тому на жіночих сорочках ґудзики на лівій стороні: щоб служниць було зручніше їх застібати (якщо врахувати, що більшість людей - правші). У той час як чоловіки одягалися самі, тому ґудзики зробили на правій стороні, щоб їх зручніше було застібати самостійно.

- В сучасному світі всі види ґудзиків популярні. Зокрема: Ґудзик-цурочка (продовгастий, з петелькою); ґудзик з 2-4 наскізними отворами; джинсовий ґудзик — прикріплюється до одягу за допомогою ніжки-заклепки; в'язаний ґудзик — гачком з вовняних ниток; пуговиця — мідяний ґудзик з вушком для оздоблення табівок; запонка — застібка для манжетів, схожа на ґудзик; кнопка — ґудзик-заскочка з двох асиметричних елементів тощо.

- Виготовляють ґудзики скляні, дерев'яні, пластмасові, з коштовним камінням, перламутрові, металеві, кістяні, комбіновані, шкіряні, керамічні...

- Примітно й те, що ґудзики для одностроїв були відзнакою чину і приналежністю до певного ряду військ.

  Ґудзики з державним гербом «Тризуб» були введені в Українській Галицькій Армії 30 квітня 1919 року, а війську УНР у травні 1920 року.

 

 "Чародій сміху - Остап Вишня"

 

Немає, мабуть, такого куточка в Україні, де б не чули імені Остапа Вишні, його веселих усмішок, іскрометних гуморесок, гострих фейлетонів і сатиричних памфлетів. Адже Остап Вишня є неперевершеним майстром сміху.

  

Павло Михайлович Губенко, псевдо Остап Вишня народився 13 листопада 1889 року на хуторі Чечва, неподалік містечка Грунь, Полтавська губернія, (нині Охтирський район, Сумської області)

      Остап Вишня умів творити комічні характери й ситуації насамперед тому, що добре відчував природу смішного, бачив його життєве підгрунтя.

Особливе місце в творчості гумориста посідає тема любові до рідної природи, змалювання її казкової краси, яка знайшла своє втілення в неповторних "Мисливських усмішках". Остап Вишня усе життя був заповзятим мисливцем. Але ця пристрасть у нього була особлива: він ніколи не вбивав ні звірів, ні птахів. "Остап Вишня - справжній мисливець, і при тому поет полювання",- писав М. Рильський.

    

М'якість і лагідність, скромність і талановитість - прикметні ознаки Вишневого гумору. В усмішках митця відсутні образа, зневага до того, кого він узявся висміяти у своїх творах. Усмішки Остапа Вишні, манеру письма не сплутати ні з  чиєю, бо він сміявся не з ненависті до людини, а з любові до неї: "Умираючи, кажу вам усім: ніколи не сміявся без любові до вас усіх, до сонця, до вітру, до зеленого листу! У моєму сміхові завжди бачив народ: хорошого чоловіка, привітну жінку, дівчину веселооку, дитину, бабу з дідом... І так мені хотілося, щоб посміхнулися вони, щоб веселі вони були, радісні, хороші..."

   До останніх років життя письменник віддавав свій талант і натхнення народові. "Мою роботу рецензував народ!" - так поціновував свою літературну працю Остап Вишня, який жив і писав для народу, про народ і в ім'я народу, чиїми щирою любов'ю і великою повагою митець дуже пишався.

 Великий сміхотворець Остап Вишня зробив неоціненний внесок у скарбницю національної літератури, проклавши шлях українській сатирі й гумору в новітню добу.

Цікаві факти про Остапа Вишню

-         у Остапа Вишні було шістнадцятеро рідних сестер і братів

-         за освітою – військовий фельдшер

-         є засновником нового жанру – усмішка. Він писав: «Хоч «фейлетон» уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово «усмішка» більш українське від «фейлетону»

-         псевдоним “Остап Вишня” вперше з’явився в 1921 році

-         письменника називали “найбільш знаним в Україні після Шевченка і поруч із Леніним”

-         був редактором відомого гумористичного журналу «Перець»

-         найперша книжка, яку прочитав письменник була «Сорочинський ярмарок» М. Гоголя

-         найближчий друг Остапа Вишні – М. Рильський. Товаришував з М. Хвильовим та М. Кулішем

також письменника називають дуже хорошим другом. Відомо, що у 1931 році, після арешту Максима Рильського, не боячись накликати на себе гнів з боку НКВС, Вишня кинувся на допомогу родині поета, поїхав до Києва з Харкова. Після звільнення Рильського з ув’язнення Вишня просто забрав друга до себе додому на кілька тижнів для відпочинку.

Про своє покликання в житті Вишня говорив, що хоче тільки, щоб його народ посміхався, щоб хоча б одна зморшка на чолі українців розгладилася. У той же час люди, які знали письменника, стверджують, що після повернення із заслання дуже важко було побачити на обличчі Вишні посмішку, яка насправді виходила б з глибини душі.

     У музеї Вишні зберігаються рукописи його творів, а також його листи до Максима Рильського. Однак прочитати послання і твори під силу тільки фармацевтам, робота медиком протягом 10 років в почерку літератора вгадується безпомилково.

     Внучка письменника розповідає, що у неї досі зберігаються шахи з хліба, зроблені письменником під час перебування в колонії. Також добре себе почуває древній кущ столітника, який понад 60 років вже прожив. Свого часу з листя цієї рослини Варвара Олексіївна робила чоловікові ліки від виразки.

       Помер письменник у віці 66 років, у вересні 1956 року. Проживши 80 років, з яких понад 25 років без чоловіка, 21 січня 1983 року померла і Варвара Олексіївна. У 77 років вона зіграла епізодичну роль у фільмі Івана Миколайчука «Вавилон ХХ». Поховані чоловік і жінка на Байковому кладовищі в столиці.