#Пост-подяка

#Видавництво "РМ"

#Читаємо - українське

Проценківська сільська бібліотека отримали чудовий книжковий 📚 подарунок від  видавництва "РМ" (Рідна мова)

 – Це золотий скарб, 36 новеньких, цікавих, сучасних книг. Видання літератури різних жанрів, програмові твори, довідники, захопливі історії пригод, навіть комікси!

🌿Ми щиро та безмежно вдячні Вам за такий цінний та корисний подарунок, який ми отримали книгами.

Бажаємо видавництву процвітання, а його працівникам усіх земних благ та подальших успіхів у такій потрібній видавничій справі. Нехай Ваші добрі справи, які Ви робите вертаються до Вас сторицею.

Дякую за вашу доброту і небайдужість.

Міцного здоров’я вам та мирного неба!

 

 

«Микола Зеров – чародій слова»

Літературна світлиця

Росте, і множиться, і мре зело.

Що сіялось, те нині зеленіє,

А що цвіло, те нині одцвіло...

                                        М.Зеров

134 роки з дня народження нашого земляка - Миколи Зерова

   Видатний український поет і перекладач, критик і літературознавець  народився 26 квітня 1890 р. у повітовому містечку Зінькові на Полтавщині, в багатодітній родині вчителя Костя Іраклійовича Зерова.  Згодом у автобіографії Микола Зеров напише: «Батько вчитель, потім — завідуючий городською школою, нарешті — 1905 року — інспектор народних шкіл, мати — з дрібного землевласницького роду Яреськів — з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство». 

У родині було 11 дітей, досягли дорослого віку семеро, Микола з-поміж них – найстарший. Школу М.Зеров закінчив тут-таки, у Зінькові. До речі, навчався в одному класі з Павлом Губенком — майбутнім письменником Остапом Вишнею. Освіту продовжив у Охтирській та першій Київській гімназіях; на історико-філологічному факультеті Святоволодимирського університету. 

З 1914р. викладав історію у Златопільскій чоловічій гімназії,   з 1916-го – також і в жіночій, а  в 1917р. – у  Другій Київській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. У 1918–1920р.р. викладав українознавство в Архітектурному інституті, редагував журнал «Книгарь».  З осені 1923-го -  професор Київського інституту народної освіти.

1920 р. Микола Зеров одружився з Софією Лободою, однією з трьох доньок професора Федора Лободи. Зі своєю майбутньою дружиною, студенткою історико-філологічного факультету Вищих жіночих курсів, Зеров познайомився у студентській їдальні. У жартівливому циклі сонетів «Зламався зуб» Зеров згадує «байдужу і далеку» Сонічку, що проходить повз нього «як гордая княгиня», завдаючи болю його чутливому серцю. Микола і Софія були однолітками. За якийся час Миколу почали запрошувати до гостинного дому Лобод, де нерідко вечорами  збиралося студентство, а невдовзі Софія відповіла згодою на Миколину пропозицію руки та серця.  Після одруження М.Зеров отримав запрошення на роботу до Баришівської соціально-економічної школи. У Баришівці  письменник плідно творчо працює: тут написані всі вірші, які увійшли до збірки «Камена» (1924р.); низка талановитих перекладів, сонети, оповідання.   

Починаючи від 1926р., Микола Зеров переважно займається літературною критикою, перекладами. Та більшовицька влада вже «накинула оком» на неокласиків, звинувачуючи їх у «антипролетарських настроях».

У червні 1927р. постановою пленуму ЦК КП(б)У була дана «політична оцінка» творчості неокласиків та їхній позиції щодо літературного процесу. Ця постанова фактично забороняла Зерову займатися літературно-критичною діяльністю. Він зосередився на історико-літературних студіях, писав передмови до творів українських письменників-класиків (з них у 1929р. склалася книга «Від Куліша до Винниченка»). Та на початку 1930р. розгорівся процес «Спілки визволення України»: і Куліша, і Винниченка затаврували  як «фашистських письменників»; одного з чільних представників неокласиків – М.Рильського – заарештували у «справі СВУ». Зерова примусили виступити «свідком» на процесі. Його життя перетворилося на пекло: постійні цькування, погрози, ризик будь-якої хвилини бути заарештованим. Справжньою трагедією для Зерова  стало самогубство М.Хвильового у травні 1933-го. Від Зерова «органи» вимагають «публічного каяття», на яке він не погоджується.

1 вересня 1934р. Миколу Зерова позбавляють можливості викладати в університеті, а у жовтні – й можливості займатися наукою.  Стає відомо, що розстріляли його друзів і однодумців – Григорія Косинку та Олексу Влизька. 1 листопада помирає від шкарлатини 9-річний Котик – єдина таткова радість і втіха.  Микола Костьович сам ховає сина – з ним на цвинтарі лише двоє колег-викладачів і двоє студентів. Вони переповіли  згодом, що Зеров читав над могилою сина вірші латиною. Сказав, що для живих йому читати свої вірші вже не доведеться. У пошуках бодай якоїсь роботи, розбитий горем, письменник залишає Київ, де поховав синочка й де на нього чигає НКВС, і в січні 1935р.вирушає до Москви.

В ніч із 27 на 28 квітня 1935р. у Москві  Миколу Зерова заарештували.  20 травня доправили  до Києва – для проведення «слідчих дій». Письменника звинуватили в «керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією». Єдиними «доказами» існування цієї «організації» стали вилучені під час обшуку книги «Чорна рада» П.Куліша та «Політика» Г.Косинки.

1-4 лютого 1936р. на закритому засіданні військового трибуналу Київського військового округу, без участі обвинувачених, їм було оголошено вирок. М.Зерова, П.Филиповича та А.Лебедя засудили до 10 років позбавлення волі.  Стільки ж отримали інші «учасники групи», які вперше побачили одне одного під час «очних ставок». 9 жовтня 1937р. «справу Зерова та інших» переглянула особлива трійка УНКВС у Ленінградській області.  3 листопада 1937р. Миколу Зерова розстріляв капітан НКВС М.Матвєєв  в урочищі  Сандармох. Тоді ж були розстріляні сотні українських інтелігентів – у якості «подарунка» Сталіну до 20-річчя жовтневого перевороту.  

У березні 1958 р. Миколу Зерова реабілітували «за відсутністю складу злочину». 1988р. із Сандамоху привезли жменьку землі й поховали на Лук’янівському цвинтарі в Києві, біля могили його сина Котика.

 

 

 

"Шевченкове слово в віках не старіє"

Літературна сторінка

І смеркає, і світає,

День божий минає.

І знову люд потомлений, і все спочиває

Тілько я мов окаянний, і день, і ніч плачу

На розпуттях велелюдних, і ніхто не бачить...

Т.Г.Шевченко

 

26 квітня 1840 р. – у Петербурзі вийшло перше видання «Кобзаря» Тараса Шевченка.

  Форзац першого видання «Кобзаря»

«Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову», – писав Іван Франко.

Видання побачило світ за сприяння відомого письменника Євгена Гребінки. «Кобзар» надрукувало приватне видавництво Фішера в Санкт-Петербурзі коштом полтавського землевласника Петра Мартоса.

  Останній приписував собі славу відкриття Шевченка-поета, оповідаючи, як замовив молодому і талановитому художнику свій портрет. І одного разу, коли Тарас Шевченко на хвилинку відлучився, знудьгований поміщик підняв із підлоги аркуш паперу з віршами. Прочитане вразило. Тарас Шевченко дістав із-під ліжка коробку, в якій зберігав свої твори, а Петро Мартос негайно відніс їх до Євгена Гребінки.

  Насправді Шевченко ще в 1838-му віддав Євгену Гребінці п’ять своїх поезій для публікації в альманасі «Ластівка» (його видали лише в 1841-му), і той перебував у захваті від творчості Тараса.

   

До «Кобзаря» увійшли 8 поезій: «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч» та «Думи мої, думи, лихо мені з вами».

  Книга мала зручний формат і була видрукувана на якісному папері тиражем 1000 примірників. На початку книгу прикрашав офорт за малюнком Василя Штернберга «Кобзар із поводирем».

   Існує два варіанти видання: з кількістю сторінок 106 та 116. Це пов’язано з тим, що перший наклад вийшов практично не цензурований, а після шаленого розголосу, який отримав «Кобзар» своїм антиімперським спрямуванням, його було піддано більш жорсткій цензурі і всі подальші примірники були адруковані з купюрами. Припускають, що це зробив сам Мартос, злякавшись санкцій.

   «У  консервативно-реакційних колах  «Кобзар» одразу ж викликав суперечки й зазнав нападок. Про одну з таких суперечок, - що відбулася 23 квітня 1840 року на вечорі в М.Маркевича, на якому був присутній і Шевченко, - в щоденнику Маркевича читаємо: «А Кукольник уже напав на Мартоса, критикував Шевченка, запевняв, що напрям його «Кобзаря» шкідливий і небезпечний. Мартос впадає у відчай». Цей переляк і відчай, очевидно, й спонукали Мартоса, не зупиняючись перед додатковими видатками на переверстку, вилучити з «Кобзаря» ряд уривків, публікація яких могла мати неприємні наслідки не тільки для автора (що й показав згодом розгляд «Кобзаря» в ІІІ відділі)», - писав відомий шевченкознавець Василь Бородін.

Книга швидко розійшлася (згідно газетних оголошень, продавалася по карбованцю сріблом за примірник), виторг Петра Мартоса склав приблизно 400 карбованців сріблом.

 «Багато праці коштувало мені умовити Шевченка», – згадував Мартос. Натомість Михайло Лазаревський наводив слова поета: «Шевченко розповідав мені, що перше видання вийшло майже проти його волі й що при розрахунках із видавцем він одержав непомірно малу вигоду».

 Після виходу збірки Тараса Шевченка почали називати Кобзарем.Арешт і заслання поета в 1847-му спричинили заборону й вилучення «Кобзаря» з книгосховищ, через що видання стало рідкісним ще в ті часи.

 Насьогодні у світі збереглося лише кілька примірників книги.

 Друге видання побачило світ у 1844-му, третє – в 1860-му. Вони доповнювалися новими творами, відтак «Кобзар» став головною книгою Тараса Шевченка.

 У 1974 році видавництво "Дніпро" випустило факсимільне видання повного варіанту "Кобзаря" 1840 року, без купюр.

 

 

 

 

 

 "А ми книги почитаємо і пайзлики поскладаємо"

Як до живих джерел глибоких,

Ми припадаємо до книг.

Черпаємо снагу, неспокій

Та нездоланну правду в них.

Нас поведуть вони у мрію,

Щоб розпізнати суть буття.

Прийдешні нам шляхи відкриють.

І стануть школою життя.

 "Поезія - це музика душі"

Поезія- це музика душі, давній духовний скарб людства. Вона втамовує душевну спрагу, пробуджує в людині радість життя, любов до краси, входить в наше життя з дитинства і залишається з нами до кінця.

Кожен знаходить в ній щось своє,близьке і зрозуміле. 

 "Порожня зона, край                          мовчання"

Година пам'яті

День в історії - Чорнобильська трагедія

26 квітня весь світ згадує річницю трагедії, що трапилася на Чорнобильській АЕС 38 років тому - два теплові вибухи та подальше руйнування четвертого енергоблоку Чорнобильської атомної електростанції. Саме так розпочалося страшне лихо на українській землі в ніч на 26 квітня 1986 року...

Зоря полинова горить

І осяває в дооколі

Порожні села, ниви голі,

Бур'ян. що з вітром говорить.

(М.Луків)

           Це земля Чорнобиля, це чорнобильські стежки, зарослі травами, якими рідко коли ступає людина. Чорнобиль... Слово це стало символом горя і страждань, покинутих домівок, розорених гнізд. здичавілих звірів.

Чорнобиль - ми пам'ятаємо цю дату

І застигає в жилах кров

Чорнобиль - помирає у дитини мати

І не віддасть їй вже свою любов....

На світі немає нічого випадкового, все взаємопов'язане. Чорнобиль - сама назва говорить за себе. Ще монголо-татари говорили, що згибле місце й обходили його стороною. Але ніщо не відчувало біди. Стояла тиха весняна ніч. Квітень завершував свою вахту в природі і мав передати її травню. Саме в таку із ночей 26 квітня 1986 року на Чорнобильській станції сталася аварія - пролунав вибух, і над 4-м реактором атомної електростанції гігантське полум'я розірвало нічну тишу. 34 роки - великий чорний птах злетів над Прип'яттю, над Україною, над деякими містами Європи.

 Вогонь Чорнобиля опалив землю і душі мільйонів громадян і відтоді Чорнобиль - це не лише велика трагедія всього світу, а й символ безмежної мужності ліквідаторів. Усі вони ризикуючи своїм життям  та здоров'ям, захистили людство від невидимого страшного ворога. Наші односельці також приймали участь у ліквідації Чорнобильської трагедії. Трагедія відходить у минуле, але її наслідки страшні: загиблих батьків не повернути до родини, здоров'я рятівників наслідки цієї катастрофи не зміцнити, а посмертні нагороди нікого не втішають, Кажуть, що час гоїть рани,  чорнобильські і досі не гояться, а болять і нагадують про себе. Не стерти імена мужніх добровольців, які зупинили ланцюгову реакцію смерті. В той день собою ви закрили Україну. І буде вдячна вам, сини, вона завжди.

Так хочеться згадати поіменно.

Всіх тих кого любив

Хто був мені за друга ...

"Відзначені печаткою безсмертя - не підлягають забуттю!" У 2011 році вийшла книга Чорнобиль. Вічний біль /Авт.кол.; Л.В.Літвішко, О.В.Літвішко, С.В.Нерозя, О.М.Терещенков; упор. Л.В.Літвішко. - Полтава: Видавець Шевченко Р.В., 2011. - 328с.

   

  Книга присвячена ліквідаторам Чорнобильської аварії. Тим, хто своєю мужністю відвернув перетворення на зону відчуження свого рідного краю - Зіньківщини  - й усієї України. У книзі зібрані матеріали, спогади зіньківців-ліквідоторів аварії на ЧАЕС про їхню участь у вікопомних подіях 1986-го та наступних нелегких років боротьби.

    Ми сподіваємося, що кожен, хто гортатими сторінки цієї книги, назавжди запам'ятає імена земляків, які ціною власного здоров'я, своїм життям заплатили за наше чисте сьогодення, за те, щоб, пам'ятаючи ті події, ми не повторювали минулих помилок і, по можливості, намагалися попередити їх повторення.

   

Б'ють тривожним набатом дзвони Чорнобиля... Вони нагадують: пам'ятайте! Хай не повториться! Хай земля зацвітає навесні пишним буйством кольорів, хай пнуться до сонця трави, хай повертаються з чужини журавлі, несучи на крилах радість зустрічі з рідною землею.

    

Ми низько вклоняємося пам'яті тих, хто, відвівши від нас "пекельний атом", відійшов за межу вічності, та безмежні тим, хто сьогодні ще з нами, поряд, і потребують нашої уваги та підтримки не лише в день трагедії. Зичу міцного здоров'я, родиного затишку, благополуччя та довгих років життя! Хай кожен новий день сповнює Ваші серця миром, спокоєм, добром! Бережімо пам'ять про ветеранів Чорнобильської катастрофи.                

   ПАМ'ЯТАЙМО!

     Шановні користувачі  запрошую вас відвідати бібліотеку переглянути літературу та матеріали, які зібрані у папці "Гіркий полинь, болюча рана".

 

Спільно із Проценківським сільським клубом була проведена година пам’яті «Порожня зона, край мовчання»

 

Хаби цифрової освіти

 Сьогодні хабі цифрової освіти- це бібліотечний простір, куди можна завітати та безкоштовно отримати доступ до платформи "Дія. Цифрова освіта".

Щоб пройти навчання з цифрової грамотності, отримати консультації запрошуємо вас до бібліотеки.