Єдине кохання в житті Івана Котляревського, що змінило долю українського генія.
Сумні сторінки з життя батька української літератури
Ми знаємо Івана Котляревського як безтурботного автора запальної «Енеїди» та творця безсмертної «Наталки Полтавки». Проте мало хто здогадується, що за легким гумором письменника ховалася глибока особиста драма, яку він проніс крізь усе життя. Нещасливе, палке й єдине кохання, яке назавжди позбавило його сімейного затишку.
Наша історія починається в 1780 році. Молодий Іван Котляревський вступає до Полтавської духовної семінарії. Дев'ять років навчання пролетіли як одна мить. Здібний і чуйний юнак виділявся серед однокурсників: він обожнював писати вірші, чудово малював, грав на скрипці та мав рідкісний дар до розповіді й дотепного гумору.
З 1789 по 1793 рік, як одного з найталановитіших випускників, Івана влаштовують працювати канцеляристом. Проте паперова рутина швидко гнітить юнака. Він відчуває, що його покликання — доносити думку до людей, творити, а не переписувати сухі акти. Розуміючи, що духовна чи чиновницька кар'єра — це не його шлях, Котляревський залишає службу. Аби заробити на хліб, він вирішує стати домашнім учителем.
Доля приводить 25-річного Івана у місто Золотоноша, що на Черкащині. Його наймає багатий місцевий землевласник Герасим Семенович, який виділяє молодому та освіченому педагогу окрему затишну кімнату з меблями. Саме тут, серед чужих стін, Іван зустрів ту, яка перевернула його світ.
Разом із Герасимом Семеновичем у великому будинку на правах бідної родички жила 20-річна дівчина — неймовірна красуня Марія. Вона одразу припала до душі молодому вчителю.
Поки Котляревський викладав науки дітям землевласника, його кімнату прибирала саме Марія. Повертаючись з уроків, Іван дедалі частіше шукав приводу зустріти її в коридорах чи в саду. Згодом між ними виникла особлива інтелектуальна й душевна близькість: поет почав потайки вчити дівчину читати й писати. Марія виявилася надзвичайно розумною та кмітливою, схоплюючи кожну літеру на льоту.
Але одного дня трапилася подія, що відкрила їм їхні почуття. Іван підійшов до письмового столу, аби дописати черговий вірш, і раптово виявив, що шухляда порожня — його цінні папери з поезіями зникли. Зажурений, він безсило сів на ліжко і тихо промовив:
«Де ж вони, там моя душа…»
Проте рукописи не зникли безслідно. Через свою дівочу допитливість Марія не втрималася й зазирнула до шухляди Котляревського, забравши аркуші, повністю списані дрібним почерком. Сівши за будинком на зеленій галявині, дівчина почала вчитуватися в рядки. Яким же був її подив і трепет, коли у цих прекрасних, сповнених ніжності віршах вона впізнала... саму себе!
Після цього випадку ховатися більше не було сенсу. Іван і Марія відкрито зізналися одне одному в почуттях. Між ними спалахнуло чисте й палке кохання, яке тривало близько двох-трьох років. Їх часто бачили разом, закоханих і щасливих.
Зрештою, Іван вирішив, що готовий пов'язати з Марією все своє життя, і звернувся до господаря маєтку з проханням віддати дівчину за нього заміж. Власник маєтку знав про почуття молодих, але вже нічим не міг зарадити — Марію давно пообіцяли іншому, заможному військовому вдівцю. Уже навіть відбулися заручини, і поміщик планував невдовзі відпустити дівчину на волю задля цього шлюбу.
Скрушно схиливши голову, Герасим Семенович мовив Котляревському:
«Журюсь за тебе, а справа, братику, непоправна. Прости, пане Іване, та все ж правду тобі сказав».
Не в силах бачити, як його кохану віддають іншому, він наступного ж дня зібрав свої скромні речі й назавжди поїхав геть із маєтку.
Лише через рік, напередодні весілля Марії, Іван надіслав їй останнього листа. Його зміст і досі залишається таємницею для істориків, але очевидно, що поет пояснював причину свого раптового від'їзду. До листа додавалася нова адреса Котляревського та тонка золота каблучка з щемливим написом: «На пам’ять від кадета Котляревського».
Саме через це невдале кохання, як сходяться на думці дослідники, цивільний учитель Іван Котляревський кардинально змінює життя і йде служити у Сіверський карабінерний полк.
Ставши прапорщиком, він багато подорожував і під час однієї з таких поїздок Іван почув історію, від якої весь похолов. Очевидці розповідали, як із панського маєтку в Золотоноші якийсь гульвіса-поручик обманом і підлабузництвом вивіз чорнооку красуню-кріпачку. Сумнівів не було — йшлося про його Марію.
Ба більше, цей негідник служив в одному полку з Котляревським! Іван швидко впізнав його: цей чоловік ще за часів його вчителювання приїздив до поміщика і своїми підступними обіцянками змусив віддати за нього дівчину.
Марія до нестями любила свого Івана («любчика», як вона його називала). Вона пішла до Чорногірського монастиря, де прийняла постриг і все життя провела в молитвах, ставши черницею.
Дізнавшись про все, Котляревський не став мовчати й викликав офіцера на дуель — звичний для тієї доби спосіб захисту честі. Під час поєдинку перевага була на боці Івана, а його суперник вибув із двобою через отримане ушкодження.
Однак участь у дуелі сама по собі була порушенням військових правил, тому командир полку був зобов'язаний покарати Котляревського.
Проте сталося неймовірне - Івана підвищили у званні! Причиною став... його літературний талан. На той момент перші частини «Енеїди» вже розійшлися в списках і стали шаленим хітом. Навіть суворий полковий командир зачитувався нею і так хотів, щоб поет швидше закінчив поему, що закрив очі на все.
Після завершення військової служби Котляревський повернувся до рідної Полтави й спорудив там гарний будинок. Але справжнього родинного затишку, тепла та любові в ньому ніколи не було. Письменник так і не одружився. В його оселі не було дбайливої дружини, лише економка Мотрона, якій Котляревський і заповів свою садибу.
Автор найвеселішої української поеми жив самітником і відлюдником, ховаючи сум за зовнішньою вихованістю.
Сучасники згадували, що до статного, освіченого й шанованого Котляревського залицялося чимало заможних панночок. Проте він залишався байдужим до жіночої уваги — його серце назавжди залишилося в Золотоноші, поруч із чорноокою Марією.
Свій біль та невисловлені почуття Іван Котляревський згодом вилив на папір. Дослідники творчості переконані: коли його знаменита Наталка Полтавка тужить за коханим Петром, якого у неї забирають, вона співає саме голосом далекої Марії, яка колись так само плакала в Чорногірському монастирі:
Прийди, милий, подивися, яку терплю муку!
Ти хоть в серці, но од тебе беруть мою руку.
Спіши, милий, спаси мене од лютой напасті!
За нелюбом коли буду, то мушу пропасти.
Ось так особиста драма одного чоловіка подарувала Україні шедеври, які ми читаємо й досі. Кохання, яке не судилося прожити на землі, стало безсмертним у літературі. 
Чи знали ви про цю сумну сторінку з життя батька української літератури?
