Її слова - крилаті птахи волі 

 (до 75- річчя від дня народження Ганни Дениско)

Експрес-інформація

75 років від дня народження Ганни Дениско (Антипович) (1949) -- журналістки, поетеси, публіциста, уродженки с. Загрунівка)

   Ганна Дениско – заслужена журналістка України, лауреатка премії імені Симона Петлюри, член правління Полтавського обласного об’єднання товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, перша прес-секретарка Полтавської крайової організації Народного Руху України, перша очільниця Полтавської обласної організації «Союз українок», заступниця головного редактора обласної газети «Полтавський вісник».    

 

 Проценківська сільська бібліотека запрошує відвідати бібліотеку та більш детально ознайомитися з творчістю нашої видатної землячки, а також більше взнати про неї як талановиту та унікальну особистість на виставці-персоналії  "Її слова - крилаті птахи волі". Переглянувши книги ви побачити знайомі обличчя своїх земляків.

Голокост - вічний урок людству"

Виставка-пам'ять

До Міжнародного  Дня пам*яті жертв Голокосту у Проценківській сільській бібліотеці оформлена тематична виставка-пам*ять "Голокост - вічний урок людству"

У 2005 році Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію № 60/7 «Пам'ять про Голокост», що проголосила 27 січня -  Міжнародним днем пам'яті жертв Голокосту.

Голокост в Україні - це систематичне винищення євреїв на українських територіях, окупованих нацистською Німеччиною в 1941–1944 роках.

Найбільше на Київщині постраждали мешканці м. Біла Церква. У Білій Церкві  знищили декілька сот дорослих євреїв та дітей різного віку.

На сьогодні, Голокост – це уособлення людських страждань і абсолютного зла, універсальний символ трагічної події для всього людства.

   

Зникають покоління, які пережили страхіття масових знищень, жахливу трагедію людства – Голокост.  Але пам’ять залишається в документальному і художньому слові.

 

  

 Книги подаровані бібліотеці - це як свято

Книги від автора.             Пост подяка

Проценківська сільська бібліотека-філія отримала в дар- книги.

На моє прохання відгукнувся молодий український письменник Олександр Скороход, який подарував дві свої книги з автографом "Помста" та "Наречена".

Це містичні романи за народними переказами, які насичені несподіванками про боротьбу добра та зла, кохання, перемогою світлого, доброго, чистого....

💙💛Щиро вдячна автору за подаровані книги. 

#Олександр_Скороход бажаємо Вам творчого натхнення на літературному фронті.

ЦІ книги знайшли свого читача.

Всім нам Перемоги, Миру та спокою!

 

 Павло Чубинський - автор українського національного гімну

 (185 років від дня народження)

Бібліографічна довідка

Павло Чубинський – автор слів Гімну України. Народився 15 (27) січня 1839 року на хуторі поблизу Борисполя у небагатій дворянській сім’ї.

Цікаві факти про Павла Чубинського

Павло Чубинський  – відомий вчений-етнограф, поет і журналіст, юрист, активний діяч українського національного руху на Правобережній Україні.

Закінчив Другу Київську гімназію, навчався у Петербурзькому університеті на юридичному факультеті. Там знайомиться з Георгієм Семеновим Тянь-Шанським, який у свою чергу знайомить Чубинського з видатними географами Миколою Пржевальським та Миколою Миклухо – Маклаєм. У студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був автором журналу “Основа”, співпрацюючи в якому познайомився з Т. Шевченком, М. Костомаровим

У молоді роки він брав активну участь у громадському русі, поширюючи ідеї боротьби проти царського уряду. За свої щирі, патріотичні» наміри більше як на шість років був відлучений від України і засланий на «перевиховання» в Архангельську губернію. Там здобув авторитет великого організатора науки і невтомного дослідника Північного краю.

У 1861 року захистив у Петербурзі дисертацію “Нариси народних юридичних звичаїв і понять з цивільного права Малоросії” та отримав вчений ступінь кандидата правознавства.

У 1869 році очолив етнографічну експедицію до України. За два роки дослідники об’їздили Південно-Західний край. Зібраний матеріял у семи томах “Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край” отримав золоту відзнаку на Географічному конгресі в Парижі та нині вважається однією з найфундаментальніших праць. У цьому опусі зібрано понад чотири тисячі обрядових пісень, понад триста казок і легенд, сила-силенна прикмет, приказки, прислів’я тощо.

У душі Чубинського жив поет. Особливо захоплювався складанням віршів у молодості. 1871 року в Києві вийшла збірка його віршів (правда, без зазначення прізвища автора) “Сопілка Павлика”. Тут були ліричні вірші, що вражали читача щирістю почуттів.

 Нагороджений за свою наукові здобутки та праці золотою медаллю на Міжнародній виставці в Парижі в 1875 році.

Намагався відкрити безкоштовну сільську школу в Борисполі, але не добився дозволу влади.

 Був одружений на Катерині Порозовій, мав в шлюбі 4 дітей.

 У 1879 році Чубинський тяжко захворів, його розбив параліч, і він до кінця життя був прикутий до ліжка. Помер 26 січня 1884 року. Похований у Борисполі на Книшовому кладовищі.

 Перший пам’ятник Павлу Чубинському було встановлено у Борисполі в 2001 році.

У 1963 році до 100-річчя українського гімну «Ще не вмерла Україна» Відділ ООЛ видав серію марок, наліпок, франкотипів, поштових листівок із зображенням авторів гімну Павла Чубинського і Михайла Вербицького, роботи митця Миколи Бідняка.

У 2015 році у Києві було названо вулицю на честь Павла Чубинського

 14 січня 2009 року Національний банк України увів в обіг ювілейну монету «Павло Чубинський»

Щодо Гімну України:

Вперше було опубліковано в 1863 році в четвертому номері львівського літературно-політичного вісника “Мета”. Довго побутувала думка, що це слова Тараса Шевченка, бо його вірші теж було надруковано в цьому номері. Деякі читачі вважали, що це народна пісня.

Того ж року цей твір потрапив на очі композитору Михайлу Вербицькому і настільки вразив своєю силою слова, що той одразу вирішив покласти його на музику. Спочатку музичний супровід виконувався соло і під гітару, а згодом його було перероблено для хору.

Вперше пісня пролунала в 1864 році в селі Млини.

У 1918 році пісня “Ще не вмерла Україна” зазвучала як Гімн Української Народної Республiки, Західної-Української Народної Республiки, Української Держави. Але тільки 15 березня 1939-го його офіційно затвердили як державний Гімн Карпатської України.

Коли в СРСР вирішили створити власний гімн для кожної республіки, то “Ще не вмерла Україна” одразу була відкинута як націоналістична й неформатна пісня.

Пісня “Ще не вмерла Україна” відродилася разом із Народним Рухом України. Вперше за кілька десятиліть в Україні публічно виконав національний гімн Сергій Жданкін на головній сцені фестивалю “Червона рута”, який відбувся у Чернівцях 17-24 вересня 1989 року.

Від 17 вересня 1991 року Українське радіо починає своє мовлення виконанням пісні-гімну “Ще не вмерла Україна”, а 5 грудня того ж року вона вперше прозвучала в виконанні хору імені Верьовки на засіданні Верховної Ради України, присвяченому оголошенню результатів Всеукраїнського референдуму й інавгурації першого президента України Леоніда Кравчука.

15 січня 1992-го Указом Президії Верховної Ради ця пісня була затверджена в якості Державного гімну України (музична редакція). А 6 березня 2003 року ухвалено Закон “Про Державний гімн України” (текстова редакція), запропонований тодішнім президентом Леонідом Кучмою. Перша строфа відтоді має редакцію “Ще не вмерла України і слава, і воля”.

 Аеропорт... пекельна смуга

Виставка однієї книги

#Лойко,С. ,, Аеропорт''

   

16 січня в Україні відзначають День пам'яті захисників донецького аеропорту,  яких за мужність та неймовірну стійкість називають Кіборгами.

,,Кіборги'' вистояли,  не вистояв бетон '', - фраза, яка увійшла в історію разом із подвигом українських бійців.

Бої за Донецький аеропорт тривали з 26 травня 2014 року до  22 січня 2015 року, тобто 242 дні. В обороні також брали участь волонтери і медики, тому в День пам'яті кіборгів вшановують і їхню пам'ять.

За офіційними даними, захищаючи Донецький аеропорт, загинули більше 200 військових.

Вічна пам'ять, вічна слава і честь захисникам України.

 

 Степан Бандера - лицар великої ідеї

Історичний екскурс

115 років тому, 1 січня 1909 року, у селі Старий Угринів (тепер Калуського району Івано-Франківської області) в родині греко-католицького священика народився лідер Організації Українських націоналістів Степан Бандера.

Степан Бандера увійшов в історію як український політичний діяч, революціонер, один із радикальних та чільних ідеологів, практиків і теоретиків українського націоналістичного руху XX століття. Після розколу в 1940 році Організації українських націоналістів Бандера був головою Проводу ОУН-Б. Попри багаточисленні домисли та наклепи, які поширювала радянська пропаганда навколо його імені, сьогодні для всіх свідомих патріотів України Степан Бандера є національним героєм, а його статус Борця за незалежність України у XX столітті є законодавчо визначеним.

2008 року Степан Бандера визнаний третім зі ста Великих Українців після Ярослава Мудрого та Миколи Амосова за підсумками опитування громадської думи «Великі Українці».

Знадобилося чимало часу, перш ніж вдалося відновити історичну справедливість навколо постаті Степана Бандери, і на сьогодні, завдяки дослідникам, відтворено об’єктивну картину ролі Степана Бандери у роки Другої світової війни як політика, що протистояв гітлеризму і ніколи не йшов на співпрацю з німецькими окупантами. Отже, згідно з хронологією подій Другої світової війни, провідником, тобто головою Проводу ОУН, «Сірого» (Степана Бандеру) обрали у Кракові на Другому Великому Зборі ОУН, який відбувався 31 березня-4 квітня 1941 року. 30 червня 1941 року у Львові було проголошено Акт відновлення Української держави (автори Акту Степан Бандера та Ярослав Стецько).

5 липня 1941 року ґестапо арештувало С. Бандеру біля Белза, і через Люблін його відіслали до Кракова. Наступного дня відбулася розмова шефа уряду Генеральної Губернії Бюглера і Степана Бандери з вимогою відкликати Акт 30 червня. Коли Степан Бандера відмовився, гестапо заарештувало провідника українських націоналістів.

9 липня Степана Бандеру разом із жінкою Ярославою і тримісячною дочкою Наталкою відправлено в Берлін, під домашній арешт. 15 вересня 1941 року етаповано в тюрму ґестапо на Ліхтерфельде-Ост. З початку січня 1942 року до серпня 1944 року він перебував у спеціальному блоці № 9 Целленбау (Zellenbau) для осіб високого статусу концтабору Заксенхаузен. Невисокий (159 см.) 33-річний в’язень на прізвисько «Сірий» знаходився у камері № 73, поряд з якою була камера сина Нансена – Одда.

Там С. Бандера поневірявся до листопада 1944 року, поки його не викупив гетьман П.Скоропадський. У вересні 1944 року нацисти запропонували колишньому в’язню участь у керівництві антирадянського збройного руху в тилу Червоної армії, однак Бандера відхилив пропозицію та на співпрацю не погодився.

Жертвами окупації – як нацистської, так і більшовицької, у різні роки стали рідні Степана Бандери та його дружини Ярослави, а також багато соратників провідника ОУН. У липні-вересні 1941 році в окупованому нацистами Львові були заарештовані члени ОУН (бандерівці), які доклалися до підготовки та проголошення «Акту відновлення Української держави», й акумульовані у тюрмі на Лонцького та в тюрмі «Монтелюпіх» у Кракові. В результаті перша група ОУН у складі 24 осіб, серед яких були двоє братів Степана Бандери - Олександр і Богдан, привезена в липні 1942 року до концтабору Аушвіц (Освєнцім).

Олександр Бандера, який був доктором політекономії, загинув у таборі Аушвіц у липні 1942 року.

В окупованому німцями Херсоні (є версія, що в Миколаєві) ґестапо розстріляло третього брата Бандери Богдана. А у львівській в’язниці вбили брата дружини. Тещу С. Бандери 26 липня 1944 року закатували лише за те, що її донька була заміжня за Бандерою. НКВД у Києві розстріляло 10 липня 1941 р. батька Бандери о. Андрія, а двох сестер Володимиру і Оксану вивезли в сибірські концтабори.

Не полишаючи жаги до розправи, радянський уряд уповноважив КДБ вчинити вбивство  Степана Бандери в Мюнхені, ФРН. Це здійснив радянський агент Богдан Сташинський 15 жовтня 1959 року.

Нині, в умовах майже дворічного супротиву українців повномасштабному російському вторгненню, що триває з 24 лютого 2022 року, для багатьох наших співвітчизників ім'я Степана Бандери стало символом боротьби за незалежність України. Пісня «Батько наш Бандера, Україна – мати» є однією з улюблених у патріотичній спільноті. В публічному просторі пісня з'явилася у березні 2019 року у виконанні священиків ПЦУ під проводом протоієрея Анатолія Зінкевича. 1 січня 2021 року після панахиди з нагоди 112-ї річниці від дня народження Степана Бандери пісня прозвучала у виконанні духовенства ПЦУ Івано-Франківська.

 "Національний тиждень читання"

Акція - "БУТИ СВОЇМИ"

   З 04 по 10 грудня проходила щорічна акція «Національний тиждень читання», яку проводить Український інститут книги.

     

Гасло Акції – «Бути своїми», в яке ми вкладаємо безліч сенсів і практичного змісту. Ми переконані, що читання важливих книжок  сприяє єднанню українського народу, формуванню нашої ідентичності, збереженню культурно-мовної спадщини держави.

  

Читання є важливим у час миру і добробуту, але ще важливішим – у часи випробувань, які випали на нашу долю через війну. Книжки можуть стати нашим захистом і нашою зброєю, друзями і порадниками, вчителями і лікарями. За допомогою Акції ми хочемо привернути увагу до важливості і приємності читання, надихнути українців відвідати бібліотеку чи книгарню.

Користувачі бібліотеки також долучилися до читання.

Тож будьмо своїми, читаймо українське, читаймо разом!

  

Українська перлина світової літератури

160 років від дня народження Ольги Кобилянської

Творчість Ольги Кобилянської займає надзвичайно важливе місце в історії української літератури. Відомі літературознавці оцінюють творчість письменниці як відкриту та багатозначну етико-естетичну систему, що вимагає подальшого переосмислення з метою її входження в сучасний культурний контекст. У своїх творах Ольга Кобилянська розв’язувала соціокультурні проблеми, які висувала тогочасна дійсність та які не втратили своєї актуальності і в наш час.

Ольга Кобилянська ввійшла в історію української літератури як майстриня прози з глибоким психологізмом, учасниця жіночого руху, справжня патріотка й одна з найосвіченіших жінок свого часу. Вона ніколи не обмежувалася здобутими знаннями й такою самою вдачею нагородила своїх героїнь.

У нинішньому, ХХІ столітті Ольга Кобилянська гарантовано була б однією з тих особистостей, яких бажано і престижно запрошувати на резонансні теле- та радіошоу, літературномистецькі акції, диспути, дискусії і т. п. Вона була б у центрі уваги під час науково-практичних конференцій з питань філософії, психології, культури та й… довкілля. З нею було б цікаво розмовляти про мораль, етику, естетику, релігію, театр, кіно, живопис, літературу, про митця та загал, про становище й роль у суспільстві  чоловіків і жінок, про батьків і дітей, про матеріальне і духовне, національне та інтернаціональне, про народ і його провідників тощо. Було б цікаво, бо якраз отакі й дотичні теми спонукали її до літературної праці, давали матеріал для окремо занотованих спонтанних роздумів, для записів у щоденниках, для листів, для нечисленних публічних виступів. А читачам авторське трактування, інтерпретація О. Кобилянською згаданих тем дають підстави вважати її принаймні непересічною письменницею. Уже перша її повість українською мовою – «Людина», яка побачила світ 1894 року у львівському альманасі «Зоря», твір тоді нікому не відомої літераторки з Буковини – стала одним з найоригінальніших, найцікавіших і найсуттєвіших творів про жінку-особистість в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Письменниця однією з перших порушила і детально розглянула жіноче питання в українській літературі. Її участь у феміністичному дискурсі сприяла творенню нового образу жінки – інтелектуальної, вольової та самодостатньої особистості . О. Кобилянська зробила великий внесок в популяризацію  феміністичних ідей у модерній українській літературі, збагативши нашу літературу такими творами фемінного спрямування як «Аристократка», «Царівна», «Людина», «Природа», «Некультурна», «Valse melancolique», «Ніоба» та ін.

Ольга Кобилянська належить до тих українських письменників, які своєю творчістю не лише збагатили рідну культуру, але й зробили помітний внесок у завоювання читача для української літератури.

                                        Співець душі народної

185 років від дня народження Нечуя-Левицького

Іван Семенович Нечуй-Левицький – один з найяскравіших талантів української літератури, визначний майстер слова, творець живого і вічного мистецтва.

   «На початку XX століття кияни часто могли бачити невисокого сивого старого, який із ціпком у руці надвечір прогулювався Хрещатиком чи милувався схилами Дніпра. І мало хто знав, що це видатний український письменник Іван Нечуй-Левицький…»

  Народився Іван Семенович Левицький (Нечуй — літературний псевдонім) 25 листопада 1838 року у мальовничому містечку Стеблів, що біля Корсуня, у родині священика. Перші ази науки хлопчина здобув у батьковій школі, яку той організував для сільських дітей.

Батьківщина Нечуя-Левицького – Черкащина, шевченкова земля, оспівана в думках і піснях. Земля цього краю – поетична і легендарна. Тому немає нічого дивного в тому, що Іван Семенович через усю свою творчість проніс трепетну любов до свого краю, до його природи і людей. Ця земля визначила тематику більшості його реалістичних та історичних творів, дала майбутніх героїв, звідси він черпав могутній заряд натхнення, якого йому потім вистачило на все життя .

   За півстоліття творчої діяльності І. Нечуй-Левицький написав понад п’ятдесят творів. Серед них – короткі оповідання й епічні повісті, комедії та історичні драми, художньо-етнографічні праці, науково-популярні нариси, літературно-критичні і мовознавчі статті, театральні рецензії. В розвитку української прози письменник відкрив нову яскраву сторінку. Він збагатив художню літературу тематично та ідейно, змалювавши в своїх творах українське село за кріпацтва і після його скасування. Письменник створив численні характери селянства, заробітчан відобразив їхню важку працю та злиденність побуту. З сторінок його повістей і романів перед читачем вперше постають образи української інтелігенції, попівства, чиновництва, польської шляхти та представників суспільного «дна». Повнокровні реалістичні образи, які змалював письменник, його пейзажі і картини життя стали характерною рисою творів його пера.

     Панас Мирний порівнював його з великим музикою, що «на чудовій скрипці грає і своєю грою вражає думку і серце». Кращі здобутки Івана Нечуя-Левицького припадають на 70-80 роки XIX століття. Серед них роман «Хмари», повісті «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я», «Бурлачка», «Старосвітські батюшки та матушки».

    Твори Нечуя-Левицького розкривають значні духовні цінності, без яких немислиме духовне здоров’я особи, народу.

   Іван Семенович став реформатором художнього письма, зробивши авторську розповідь своєрідним художнім документом дійсності, яскравим втіленням власних уболівань за долю простої людини.

• 
  
•