Іван Білик - український гончар.

Сьогодні минає 110 років від дня народження  заслуженого українського гончара Івана Білика. Людина, яка своїм талантом збагатила не лише Опішне, а й всю Україну. 

Народився Іван Архипович Білик 13 листопада 1910 р. в родині чоботаря. Мав вісім братів та сестер. 1922 року вбили батька. Хлопчина у вісім років став безбатченком. Іван на все життя запам’ятав, як хоронили батька в передвеликодню суботу, як голосила мати над могилою, обіймаючи вісьмох дітей. Це були складні роки. Довелося малому Іванові пасти корів, щоб допомогти родині. Час минав, потрібно було обирати майбутню професію. Долю юнака вирішила мати (її рідня із хутора Хижняківка займалася гончарюванням, Яків Павлович Пічка був вправним майстром). За спогадами самого Івана Архиповича, вона привела його в листопаді 1924 року до Опішнянської керамічної школи ФЗУ.

Близько року юнак освоював гончарне ремесло: йому вдалося наздогнати інших учнів, та, на жаль, школу закрили. П’ятнадцятирічний Іван змушений був шукати заробітку. За його словами, в Опішному на той час (приблизно 1925—1926 рр.) гончарі часто ходили у найми. Вони наймалися до господарів, які самі не були гончарями, але мали облаштовану майстерню з гончарним кругом, горном, і продавали посуд за межами Опішного, найчастіше в Катеринославі (зараз — Дніпропетровськ), утримували і харчували найманих робітників та учнів. Та Іван був ще замалим і не мав досвіду. Так би й сидів хлопчина вдома, та фортуна знову усміхнулася. Про талант Івана до глини згадав випускник Опішнянської керамічної школи ФЗУ 1924—1925 рр. Пилипенко Микола Федорович. Він найнявся до Мелащенка «від тисячі» і замовив слово про Білика. З матір’ю домовилися, що юнак житиме і харчуватиметься у господаря, за рік отримає 100 карбованців і новий одяг. 

Той рік Івану Архиповичу видався найдовшим у житті. Він згадував про скупість Мелащенка: годували погано, працювати змушені були при каганцях, бо гарних ламп не було, а головне — 100 карбованців — мала плата за важку щоденну роботу. Як неодноразово згадував майстер, він і обіцяного костюма не отримав. Позитивним враженням і, деякою мірою, компенсацією, стала спільна робота Білика і Пилипенка — передача досвіду, найкоштовніша винагорода для здібного учня.

Складні умови життя і роботи племінника не могли не хвилювати родину Пічок із Хижняківки. Явдоха Яківна сказала сестрі, щоб Іван ішов працювати до них. Вони хлопця не ображатимуть. Юнак погодився, хоча Мелащенко «запрошував» і на другий рік.  Білик часто з теплотою і щирими відгуками згадував про майстерність дядька, роботи якого були колоритними і якісними. Він не тільки дав роботу, він навчав і допомагав освоїти тонкощі ремесла. Іван завжди пам’ятав добро від родини Пічок: як підтримували у навчанні, як віддячили за сумлінну працю — одягнувся сам, привіз подарунки рідним, матері — гроші. 

Наступний сезон став для юного гончаря першим самостійним кроком — у дядька працював вже як справжній майстер — «від тисячі». Так минули ще три роки.

Перші випробування на долю майстра припадають на початок 1930-х років: складне поранення в голову під час служби в армії та тривале одужання аж до 1933 року. Іван Архипович згадував, що головний біль був нестримний, а після зараження крові і дванадцяти перенесених операцій тремтіло все тіло — залишився інвалідом. Його комісували як непридатного до служби. Після повернення з госпіталю, щоб вижити і не втрати навиків, пішов працювати на керамзавод. Двісті грамів хліба, отриманих щодня, відносив додому, віддавав матері. 

Незважаючи на поневіряння, Івану Архиповичу вдалося вижити. Та далі — війна. 1943 року його забирають в армію. Направили у штурмову дивізію (фактично це були смертники, які прокладали собою шлях для інших військ). Згадував Іван Архипович бої за Дніпро, за Корсунь-Шевченківський… П’ять жахливих поранень, понад 20 складних операцій, тяжкі місяці реабілітації. Втрачав тимчасово зір, слух, здатність говорити, але, головне. не втратив людяності, віри, співчуття і жаги до життя. З грудня 1944 року перебував у Сочинському військовому госпіталі на лікуванні і реабілітації довгих дев’ять з половиною місяців (з них чотири з половиною — німий). Часто балансуючи на межі життя і смерті, Іван Архипович задумувався над своїм майбутнім, своєї родини.

Лише відновлювальні процедури з лікувальними грязями надавали позитиву в складний період життя. Нарешті до його рук потрапила «глина»! Навіть із того незвичного матеріалу Іван Білик зміг ліпити баранчиків, качечок, коників. Його робота не залишилася непоміченою. Лікар, який ним опікувався, приніс до палати місцевої глини. З неї Іван Архипович зробив тому на подарунок «Трьох богатирів», «Лева» та кілька іграшок.

Повернувся Іван Архипович додому восени 1946 року, згадував як кричали сусідські діти, як голосила дружина, побачивши, що з ним сталося. Здається, мав би зламатися, впасти під тиском несправедливості, та ні! Знайшов у собі сили піти працювати на завод інструктором. Голова заводу Микола Олександрович Демченко забезпечив безкоштовним харчування в їдальні і роботою. Півтори роки працював, та поранення давали про себе знати. Після одного із звітів стало зле, і відправили чоловіка на три місяці до Полтави у госпіталь, потім у санаторій. Вирок — заборона працювати на керамзаводі! Для Івана Архиповича — це найважчі повоєнні півтори роки. Не зміг довго терпіти, і коли тодішній голова керамзаводу Трохим Назарович Демченко запропонував навчати учнів і гончарювати невеликі форми (за окрему плату), з радістю погодився.

 Так почалася нова сторінка у житті корифея... Про творчі звершення Івана Архиповича з 1950-х років свідчать численні нагороди і премії. І нарешті — останнє визнання — лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1999 рік). Та той 1999 рік був останнім у його складному житті. А премія стала винагородою не стільки за творчість, скільки за саме життя, сповнене героїзму, мужності і відваги справжньої Людини, яка своїм талантом збагатила не лише Опішне, а й всю Україну.

2010 року кіностудією "Відродження" було знято фільм про Івана Білика

У бібліотеці в краєзнавчому куточку  розгорнута викладка літератури "Іван Білик - український гончар.