Літературна епоха Марка Твена

Семюель Ленгхорн Клеменс народився в місті Флориді штату Міссурі 30 листопада 1835. Потім родина переїхала в місто Ганнібал, мешканців якого він пізніше описав у своїх творах. Коли помер батько сімейства в 1847 році, старший син зайнявся виданням газети і Семюел вносив туди свій непосильний внесок – займався набором і написанням статтей. З початком громадянської війни, юнак вирушив працювати лоцманом на пароплаві, навіть хотів стати капітаном. У липні 1861 він виїхав подалі від війни на захід, де в цей час добували срібло. Не знайшовши себе в кар’єрі сріблошукача, він знов зайнявся журналістикою. Він влаштувався в одну газету у Вірджинії і почав писати під псевдонімом Марк Твен. dovidka.biz.ua Письменницький успіх прийшов до нього в кінці 1860-х років, коли після подорожі до Європи, він випустив книгу «Простаки за кордоном». У 1870 році, на піку успіху від «Простаков за кордоном», Твен одружився на Олівії Ленгдон і переїхав до міста Баффало (штат Нью-Йорк). Звідти він перебрався в місто Хартфорд (Коннектикут). У цей період він часто читав лекції в США та Англії. Потім він почав писати гостру сатиру, різко критикуючи американське суспільство і політиків, це особливо помітно у збірці «Життя на Міссісіпі», написаному в 1883 році.

У 1876 році вийшов у світ роман про пригоди хлопчика на ім’я Том Сойєр.
Продовженням цього роману стали «Пригоди Гекльберрі Фінна» (1884). Найвідомішим історичним романом Марка Твена є «Принц і жебрак» (1881). Крім літератури, Марка Твена захоплювала наука. Він дружив з Ніколою Теслою і часто бував у його лабораторії. До своєї смерті в 1910 році він пережив втрату трьох з чотирьох дітей, померла дружина Олівія. Останні роки Твен перебував у депресії. Сам Твен помер 21 квітня 1910 від стенокардії. За рік до смерті він сказав: «Я прийшов в 1835 році з кометою Галлея, через рік вона знову прилітає, і я розраховую піти разом з нею». Так воно і сталося …

 Друзі нашої оселі.

 Хвилина мовчання в день пам*яті Голодомору в с.Проценки. 

Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.

Заплачте разом, а не наодинці.

Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,

Що мали зватись гордо — українці.

Заплачте! Затужіть! Заголосіть!

Померлі люди стогнуть з тої днини,

Й благають: українці, донесіть

Стражденний біль голодної країни.

Згадайте нас — бо ми ж колись жили.

Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!

Ми в цій землі житами проросли,

Щоб голоду не знали люди вічно.

(Ніна Виноградська).

 Виставка-нагадування 

"ГОЛОДНИЙ РІК, ЯК ЧОРНА ПТИЦЯ,     НАД КРАЄМ ЗМОРЕНИМ ЛІТАВ»

... історія нас горем вчить,

Щоб не забулось незабутнє.

Бо там, де пам'ять не мовчить,

Там щастям повниться майбутнє.

Ми не забудем рік тридцять третій.  Як Україна стогнала від голоду.  Й досі ми чуємо стогін далеких голосів, помираючих з голоду. Четвертий тиждень листопада кожного року в нашій країні – поминальний по жертвах голодоморів.  Щороку ми всі вшановуємо пам*ять жертв тієї страшної пори,  бо це трагедія цілої нації. Жорнова смерті, практично, не оминула жодної української родини. Перекази про ті страшні часи живуть і житимуть у поколіннях як засторога: подібне не повинно ніколи повторитися!  88 років тому мільйони синів і доньок України, мільйони невинних людей були винищені голодомором.

 

Щохвилини з вересня 1932 року по липень 1933-го помирали щонайменше 17 осіб, щогодини - більше 1000, щодня - понад 24 тисячі. За десять місяців Україна втратила майже чверть свого населення. В голодомор, за оцінками дослідників, померло від 7 до 10 мільйонів чоловік. Голодне лихоліття найбільше вразило дітей.

Третина всіх померлих від голоду - діти. Усе це ми мусимо розуміти і пам’ятати…

До Дня пам*яті жертв Голодомору  у Проценківській сільській бібліотеці оформлена виставка-нагадування «Голодний рік, як чорна птиця, над краєм змореним літав». На виставці представлена  інформація про страшні часи Голодомору в Україні. Книги та статті про страшне лихоліття. Кожна книга є своєрідним вибухом. Кожна ілюстрація – крик загублених людських душ, зморених штучним голодом в Україні 1932-1933 рр.. У бібліотеці оформлена папка «Їхній біль і спогади про Голодомор» де зібрані матеріали – спогади односельців про голод, свідків тих жахливих подій, голод який не оминув і села Проценківської сільської ради.

Вшановуючи пам'ять померлих та усіх, хто зазнав голодомору, українська література художнім словом підтверджує свідчення очевидців, що зафіксовані в документах, показує, якими були ці жахливі роки. Це як контрольне нагадування про осмислення майбутнього України.

У запізнілій жалобі схилимо голови в каятті перед світлою

пам'яттю тих, хто загинув. Вони згасли як зорі.

Нехай у ваших душах залишиться цей маленький вогник свічечки, як спомин про тих, кого сьогодні немає серед нас, які померли страшною смертю, дай, Боже, щоб це ніколи більше не повторилось!

Хай світло від свічки у небо летить,

Хоча б одну душу зігріє в цю мить

.Щоб душа ця загублена спокій знайшла

І у вічність до Бога вона відійшла.

 Пройдуть роки, минуть десятиліття, а трагедія 1933 року все одно хвилюватиме серця людей. І тих, кого вона зачепила своїм чорним крилом, і тих, хто народився після тих страшних років. Вона завжди буде об'єднувати всіх живих одним спогадом, одним сумом, однією надією. Озиратися в минуле треба кожному. Треба осмислити власне минуле,зрозуміти його, бо історія повторюється. І коли люди не зроблять сьогодні висновків, то вони будуть ходити по колу. Нині доля Батьківщини в руках Ваших батьків, завтра – у Ваших. Аби трагедії народу ніколи не повторилися необхідно, щоб Ваші руки були міцними, надійними, голови – світлими, а серця –благородними.

     Сьогодні, коли від початку голодомору минуло десятки років, ми не маємо права забувати народне слово правди і довічного прокляття, послане на голови катам. Бо це слово здолало смерть, аби дійти до нас, збудити в наших серцях пам’ять про мільйони безвинно замучених предків і застерегти від повторення страшних помилок.

Прости нас, Господи великий

Прости ще раз, в останній раз –

Позбав нас від такого лиха!

Народи всі і грішних нас.

Прости безумство наше, Боже,

Безвір’я й гордощі прости...

Хто в бідах наших нам поможе?

Спасти нас можеш тільки Ти.

 

Дай силу нам себе здолати,

Себе в собі перемогти,

Тебе благають діти й мати –

Спасти нас можеш тільки Ти.

Пречиста Діво, Божа Мати,

Своїм нас сяйвом опромінь,

Дай сил гріхи нам подолати

На віки вічнії. Амінь.

    Хай же пам'ять про всіх невинно убієнних згуртує нас, живих, дасть нам силу та волю, мудрість і наснагу для зміцнення власної держави на власній землі.

 

 Іван Білик - український гончар.

Сьогодні минає 110 років від дня народження  заслуженого українського гончара Івана Білика. Людина, яка своїм талантом збагатила не лише Опішне, а й всю Україну. 

Народився Іван Архипович Білик 13 листопада 1910 р. в родині чоботаря. Мав вісім братів та сестер. 1922 року вбили батька. Хлопчина у вісім років став безбатченком. Іван на все життя запам’ятав, як хоронили батька в передвеликодню суботу, як голосила мати над могилою, обіймаючи вісьмох дітей. Це були складні роки. Довелося малому Іванові пасти корів, щоб допомогти родині. Час минав, потрібно було обирати майбутню професію. Долю юнака вирішила мати (її рідня із хутора Хижняківка займалася гончарюванням, Яків Павлович Пічка був вправним майстром). За спогадами самого Івана Архиповича, вона привела його в листопаді 1924 року до Опішнянської керамічної школи ФЗУ.

Близько року юнак освоював гончарне ремесло: йому вдалося наздогнати інших учнів, та, на жаль, школу закрили. П’ятнадцятирічний Іван змушений був шукати заробітку. За його словами, в Опішному на той час (приблизно 1925—1926 рр.) гончарі часто ходили у найми. Вони наймалися до господарів, які самі не були гончарями, але мали облаштовану майстерню з гончарним кругом, горном, і продавали посуд за межами Опішного, найчастіше в Катеринославі (зараз — Дніпропетровськ), утримували і харчували найманих робітників та учнів. Та Іван був ще замалим і не мав досвіду. Так би й сидів хлопчина вдома, та фортуна знову усміхнулася. Про талант Івана до глини згадав випускник Опішнянської керамічної школи ФЗУ 1924—1925 рр. Пилипенко Микола Федорович. Він найнявся до Мелащенка «від тисячі» і замовив слово про Білика. З матір’ю домовилися, що юнак житиме і харчуватиметься у господаря, за рік отримає 100 карбованців і новий одяг. 

Той рік Івану Архиповичу видався найдовшим у житті. Він згадував про скупість Мелащенка: годували погано, працювати змушені були при каганцях, бо гарних ламп не було, а головне — 100 карбованців — мала плата за важку щоденну роботу. Як неодноразово згадував майстер, він і обіцяного костюма не отримав. Позитивним враженням і, деякою мірою, компенсацією, стала спільна робота Білика і Пилипенка — передача досвіду, найкоштовніша винагорода для здібного учня.

Складні умови життя і роботи племінника не могли не хвилювати родину Пічок із Хижняківки. Явдоха Яківна сказала сестрі, щоб Іван ішов працювати до них. Вони хлопця не ображатимуть. Юнак погодився, хоча Мелащенко «запрошував» і на другий рік.  Білик часто з теплотою і щирими відгуками згадував про майстерність дядька, роботи якого були колоритними і якісними. Він не тільки дав роботу, він навчав і допомагав освоїти тонкощі ремесла. Іван завжди пам’ятав добро від родини Пічок: як підтримували у навчанні, як віддячили за сумлінну працю — одягнувся сам, привіз подарунки рідним, матері — гроші. 

Наступний сезон став для юного гончаря першим самостійним кроком — у дядька працював вже як справжній майстер — «від тисячі». Так минули ще три роки.

Перші випробування на долю майстра припадають на початок 1930-х років: складне поранення в голову під час служби в армії та тривале одужання аж до 1933 року. Іван Архипович згадував, що головний біль був нестримний, а після зараження крові і дванадцяти перенесених операцій тремтіло все тіло — залишився інвалідом. Його комісували як непридатного до служби. Після повернення з госпіталю, щоб вижити і не втрати навиків, пішов працювати на керамзавод. Двісті грамів хліба, отриманих щодня, відносив додому, віддавав матері. 

Незважаючи на поневіряння, Івану Архиповичу вдалося вижити. Та далі — війна. 1943 року його забирають в армію. Направили у штурмову дивізію (фактично це були смертники, які прокладали собою шлях для інших військ). Згадував Іван Архипович бої за Дніпро, за Корсунь-Шевченківський… П’ять жахливих поранень, понад 20 складних операцій, тяжкі місяці реабілітації. Втрачав тимчасово зір, слух, здатність говорити, але, головне. не втратив людяності, віри, співчуття і жаги до життя. З грудня 1944 року перебував у Сочинському військовому госпіталі на лікуванні і реабілітації довгих дев’ять з половиною місяців (з них чотири з половиною — німий). Часто балансуючи на межі життя і смерті, Іван Архипович задумувався над своїм майбутнім, своєї родини.

Лише відновлювальні процедури з лікувальними грязями надавали позитиву в складний період життя. Нарешті до його рук потрапила «глина»! Навіть із того незвичного матеріалу Іван Білик зміг ліпити баранчиків, качечок, коників. Його робота не залишилася непоміченою. Лікар, який ним опікувався, приніс до палати місцевої глини. З неї Іван Архипович зробив тому на подарунок «Трьох богатирів», «Лева» та кілька іграшок.

Повернувся Іван Архипович додому восени 1946 року, згадував як кричали сусідські діти, як голосила дружина, побачивши, що з ним сталося. Здається, мав би зламатися, впасти під тиском несправедливості, та ні! Знайшов у собі сили піти працювати на завод інструктором. Голова заводу Микола Олександрович Демченко забезпечив безкоштовним харчування в їдальні і роботою. Півтори роки працював, та поранення давали про себе знати. Після одного із звітів стало зле, і відправили чоловіка на три місяці до Полтави у госпіталь, потім у санаторій. Вирок — заборона працювати на керамзаводі! Для Івана Архиповича — це найважчі повоєнні півтори роки. Не зміг довго терпіти, і коли тодішній голова керамзаводу Трохим Назарович Демченко запропонував навчати учнів і гончарювати невеликі форми (за окрему плату), з радістю погодився.

 Так почалася нова сторінка у житті корифея... Про творчі звершення Івана Архиповича з 1950-х років свідчать численні нагороди і премії. І нарешті — останнє визнання — лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1999 рік). Та той 1999 рік був останнім у його складному житті. А премія стала винагородою не стільки за творчість, скільки за саме життя, сповнене героїзму, мужності і відваги справжньої Людини, яка своїм талантом збагатила не лише Опішне, а й всю Україну.

2010 року кіностудією "Відродження" було знято фільм про Івана Білика

У бібліотеці в краєзнавчому куточку  розгорнута викладка літератури "Іван Білик - український гончар.

 

 

 

 

  

 

                             

РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ.  ЗГАДАЙМО 

                                 (ІСТОРИЧНИЙ ЕКСКУРС)

                                                                             

А ви думали, що Україна так просто?

                                                                             Україна - це супер!

                                                                              Україна - це ексклюзив

                                                                                                         Ліна Костенко

21 листопада в Україні відзначається День Гідності та Свободи. В новій історії України День Гідності та Свободи - державне свято, яке має важливе значення. Цього дня ми вшановуємо мужніх патріотів, які незламно стояли на захисті прав наших громадян і національних інтересів нашої країни. Це було в річницю подій, які об*єднали людей, котрі рятували Україну. Ті, хто організовував Майдан в Києві, стверджують, що через нього за три місяці пройшло близько десяти мільйонів українців.

 Проценківська сільська бібліотека пропонує згадати  основні дати цих непростих днів від перших мирних днів на майдані до відкритого протистояння.

Минають  роки  із того часу, як на майдан Незалежності у Києві вийшли протестувати люди, незгодні із відмовою уряду Миколи Азарова підписувати Угоду про асоціацію Україна-ЄС. 

21 листопада 2013

На майдані Незалежності у Києві пізно ввечері збираються люди, обурені рішенням уряду України зупинити на невизначений термін процес підготовки до підписання угоди з Євросоюзом. Станом на 21:30 повідомляють приблизно про тридцятьох активістів, але їхня кількість постійно зростає. Люди залишаються на Майдані всю ніч.

22 листопада

Майдани за євроінтеграцію збираються у низці українських міст, зокрема, у Львові, Донецьку, Дніпропетровську. Тим часом, у Києві окружний адміністративний суд обмежує проведення мирних зібрань до річниці Помаранчевої революції. Охороняти встановлення ялинки на головній площі країни привозять спецпідрозділ міліції «Беркут».

23 листопада

У мітингувальників на Майдані з’являються опоненти. «Захисники традиційних цінностей» проводять акцію проти євроінтеграції на Михайлівській площі у Києві.

25 листопада

У Львові студенти виходять на масовий страйк. Близько 10 тисяч молодих людей виходять на марш. Студентські акції відбуваються і в столиці, де протестують також і представники вишів з інших міст. Студенти, що побоюються санкцій керівництва університетів, закривають обличчя.

26 листопада

Євромайданів у Києві – два: один – без партійних прапорів – на самому майдані Незалежності, а прихильники опозиційних партій мітингують на Європейській площі. Цього дня обидва мітинги об’єднуються в один.

28 листопада

Понад сто людей пікетують Королівський палац у Вільнюсі, де тривають урочистості з нагоди початку саміту «Східного партнерства». Пікетувальники вимагають у президента України Віктора Януковича 29 листопада підписати Угоду про асоціацію України з ЄС.

​29 листопада

На Майдані триває мітинг. Прихильники Партії регіонів виходять на акцію на Європейській площі, але до вечора розходяться. Віктор Янукович не підписує у Вільнюсі жодного документа і скасовує там прес-конференцію.

Прихильники євроінтеграції вирішують зібратися на віче 1 грудня.

30 листопада

Вдосвіта «Беркут» розганяє мітинг на майдані Незалежності. Учасники акції зазнають жорстокого побиття.

30 листопада

Частина людей ховається від «Беркуту» в Михайлівському соборі. Зранку їх тут близько двохсот. Священики надають допомогу постраждалим, люди заходять погрітись і поспати у храм. У багатьох втрачені документи.

30 листопада

Вже за кілька годин на підтримку постраждалих збирається мітинг. До вечора на Михайлівську площу виходить кілька тисяч розгніваних киян. Скандують: «Київ, вставай!»

1 грудня

У Києві відбувається перше Народне віче. Активісти знову займають Майдан, по-своєму декорують ялинку і встановлюють сцену. Організатори говорять про кілька сотень тисяч мітингувальників.

1 грудня

Поки на Майдані триває віче, частина людей йде штурмом на будівлю адміністрації президента.

Затримані пізніше цього ж дня люди, відомі у медіа як «в’язні Банкової», були жорстоко побиті, частина з них – покалічені. Рідні і друзі протестувальників тривалий час не могли їх ніде знайти. Над ними тривали судові процеси, однак їхню участь у нападі на правоохоронців на Банковій так і не довели.

8 грудня

На друге Народне віче виходить близько двох мільйонів людей.

8 грудня

Мітингувальники скинули і розбили пам’ятник Леніну в Києві. Так в Україні починається «ленінопад».

9 грудня

Тривають мирні акції: люди приходять під Апеляційний суд на підтримку «в’язнів Банкової». Під Генпрокуратурою цього дня влаштовують лежачий протест.

11 грудня

На Михайлівській б’ють у дзвони. «Беркут» рухається на Майдан, його зупиняє Самооборона. Сутичка починається вночі і триває наступного дня. Спецпризначенці штурмують КМДА, а у відповідь активісти з вікон будівлі поливають міліцейські автобуси водою.

14 грудня

На Європейській площі мітингує «антимайдан». Мітингувальники спілкуються через міліцейський кордон. Скандують: «Схід і Захід разом».

23 грудня

Мітинг у Маріїнському парку на підтримку тодішнього президента Віктора Януковича закінчився. Комунальники прибирають, що лишилося після нього.

24 грудня

Активісти євромайданів у різних українських містах зазнають нападів і переслідувань.

25 грудня

Вночі невідомі побили журналістку і громадську активістку Тетяну Чорновол, зупинивши її машину на Бориспільській трасі. У Тетяни діагностований струс мозку, гематоми на обличчі, зламаний ніс.

Майданівці вимагають розслідування і відставки очільника МВС Віталія Захарченка.

28 грудня

Пікети відбуваються не тільки під стінами державних установ. Автомайдан їздить «у гості» до політиків. До генпрокурора Віктора Пшонки завітало кілька сотень протестувальників.

31 грудня/1 січня

Кількасот тисяч людей зустрічає Новий рік на Майдані. Вони намагаються встановити рекорд із одночасного виконання національного гімну.

6 січня

На Майдані варять кутю і колядують. У різних українських містах майданівці організовують вертепи.

12 січня

У Харкові відбувається Форум Євромайданів, де збираються активісти із різних міст. Його намагаються зірвати «політичні опоненти».

14 січня

У Маріїнський парк повертається «антимайдан».

16 січня

Верховна Рада ухвалює підняттям рук «диктаторські закони». Відповідно до них, людині загрожує арешт за участь у мітингу у захисному шоломі і з закритим обличчям, забороняється їздити колоною, більшою за п’ять машин, впроваджується поняття «екстремістська діяльність» та «іноземний агент».

18 січня

Українці починають демонстративно носити на голові каструлі і влаштовують пікети у карнавальних масках на знак протесту проти «законів 16 січня»

19 січня

На Грушевського починаються сутички євромайданівців і міліції. Підпалюють автобуси, в обидва боки летять «коктейлі Молотова».

20 січня

Напад на співробітників Радіо Свобода, що вели трансляцію з Грушевського, міліція побила їх і затримала. Журналісти проводять кілька годин в автозаку.

20 січня

На Грушевського протестувальники монтують катапульту.

22 січня

На Майдані від вогнепального поранення загинуло двоє людей. Пізніше з’ясувалося, що загиблі – Сергій Нігоян та Михайло Жизневський.

23 січня

На Грушевського настає перемир’я.

24 січня

Шевченківський районний суд Києва закриває кримінальне провадження проти 21-річного Ярослава Притуленка, затриманого за безлади на вул. Банковій 1 грудня, у зв’язку з ухваленими змінами в «закон про амністію». З дев’яти затриманих він єдиний до цього часу перебував у СІЗО.

26 січня

Близько тисячі майданівців беруть штурмом будівлю «Українського дому», де перебували бійці внутрішніх військ.

30 січня

Майдан підтримують за кордоном. Ось одна із акцій – у Страсбурзі під стінами будівлі Ради Європи.

14 лютого

На Майдані з’являються свої зірки. Завдяки ролику на Youtube стає відомий Піаніст-екстреміст.

16 лютого

Протестувальники, які два з половиною місяці утримували будівлю КМДА, віддають її під контроль влади. Це умова «закону про амністію», відповідно до якого Віктор Янукович зобов’язується звільнити затриманих активістів Майдану.

18 лютого

Сутички в урядовому кварталі. Вони починаються на розі Інститутської та Шовковичної і тривають майже весь день.

18 лютого

До барикади на Інститутській приносять тіла ще двох загиблих. Це – літні чоловік і жінка. Багато людей поранено.

18 лютого

Аби захиститись від можливого нападу силовиків, активісти підпалюють барикади з боку Європейської площі та Інститутської вулиці.

19 лютого

Спалахнув Будинок профспілок. У будівлі залишилися заблоковані люди, їх виводять на вулицю, але, за деякими даними, врятувались не всі.

19 лютого

У Михайлівському соборі розгортають польовий шпиталь і надають допомогу постраждалим і пораненим.

Це – один із таких пунктів у Києві, частина із них діяла підпільно. У них працювали як українські лікарі, так і волонтери з-за кордону. Окрім того, люди забирали додому постраждалих із лікарень, часто незнайомих, аби їх не затримувала міліція.

20 лютого

У ніч на 20 лютого силовики оточують Майдан і йдуть на штурм.

20 лютого

Силовики стріляють в активістів зі снайперських гвинтівок та автоматів Калашникова. В адміністрації президента все ще стверджують, що «правоохоронці без вогнепальної зброї».

20 лютого

Медики масово виносять з поля бою загиблих і тяжкопоранених. Спочатку повідомляють про понад десяток, а потім – про кілька десятків загиблих. Силовики відступають.

21 лютого

Десятки автобусів внутрішніх військ їдуть геть із Києва.

21 лютого

На Майдані прощаються із загиблими до пізньої ночі. З’являється інформація про 77 загиблих під час протестів, починаючи з 18 лютого.

22 лютого

Лідерку «Батьківщини» Юлію Тимошенко випускають із в’язниці, вона одразу летить у Київ і бере участь у мітингу на Майдані.

23 лютого

Напередодні стає відомо, що Янукович зникає у невідомому напрямку. У його маєток у Межигір’я приходять українці. Легендарного «золотого унітазу» там не виявилось, водночас, відвідувачі натрапляють на золотий батон.

Верховна Рада призначає дострокові вибори президента. Частина урядовців та депутатів від «Партії регіонів» їде геть із країни.

Пізніше стає відомо про активність російських військ у Криму, розгортається конфлікт на Донбасі. Частина майданівських ініціатив переформатовується на допомогу військовим і цивільним мешканцям зони конфлікту та переселенцям.

                  В бібліотеці користувачі мають можливість ознайомитись з матеріалами про ті жахливі і болючі події, які представлені на викладці літератури "Революція Гідності. Згадаймо".

                                     Кокотюха Андрій. Батько українського готичного детективу.

                           

(17 листопада - 50 років від дня народження українського письменника)

Народився Андрій Кокотюха 17 листопада 1970 року в місті Ніжині, в родині зварювальника і медичної сестри. Свій перший художній твір написав у 7 років, (хоча, власне, художні якості цього твору досі ніким не оцінені). До 12 років читав і писав лише казки. В дитинстві мріяв стати бібліотекарем. Але закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка.

Перше оповідання «Вільний день» було опубліковане в 1987 р. У 1991 р. написав повість «Шлюбні ігрища жаб», яка отримала нагороду видавництва «Смолоскип» (1995 р.). Після виходу окремою книжкою в 1996 р. повість стала називатися «романом», отримала позитивну оцінку від батьків та друзів автора і широкий негативний розголос у пресі. Завдяки цій публікації Андрій Кокотюха відразу став одним із відомих сучасних українських письменників.

У 1993 р. став одним із засновників Творчої асоціації «500». Працюючи у видавництві «Смолоскип» пакувальником книжок, у період з 1994 до 1999 р. організував понад сто поїздок молодих українських письменників до сімнадцяти регіонів України. Був їх безпосереднім учасником. У 1998 р. звільнився з видавництва «Смолоскип» у зв’язку з переходом на іншу роботу, безпосередньо пов’язану з журналістикою. Співпрацю зі «Смолоскипом» не припиняв до 1999 р. Потім видавництво офіційно розірвало стосунки з молодим письменником через публічне прочитання фейлетону про сучасний стан української культури. Видавництво розцінило цей фейлетон як «антиукраїнський».

Протягом 1999-2006 рр. побачили світ книги: «Повернення сентиментального гангстера», «Нейтральна територія», «Ментовский город», «Отработанный материал», «Мама, донька, бандюган», «Криминальная Украина», «Криминальная Украина-2», «Криминальная Украина-3», «Почему Украина не Россия» (автор-упорядник), «Любити живих» (у співавторстві з Максимом Розумним), «Повзе змія», «Тайны и загадки Украины», «Резонансные дела МВД» (в співавторстві з Костянтином Стогнієм), «Шукачі скарбів», «Юля» (автор-упорядник), «Темна вода», «Зоопарк або Діти до 16 років». Крім того, написав низку журнальних публікацій, повістей та оповідань. За однією такою публікацією на студії ім. О. Довженка зняли кіно під назвою «Тупик» (режиссер Григорій Кохан). За окрему платню писав «жіночі» оповідання. Пише українською і російською мовами.

Книжки А. Кокотюхи виходили і далі виходять практично в усіх українських видавництвах, котрі видають сучасну літературу: «Смолоскип», «Кальварія», «Фоліо», «Піраміда», «Нора-Друк», «Зелений Пес». Він постійно співпрацює з найпопулярнішими українськими газетами, журналами і телеканалами.

У 2011 р. входить до складу журі літературного конкурсу «Юне слово».

Крім згаданої вище, були наступні екранізації творів письменника. Детективний роман «Легенда про Безголового» екранізований у 2008 р. кіногрупою «Film.ua» (назва фільму «Тривожна відпустка адвоката Ларіної», режисер Олександр Стеколенко). Трилер «Повзе змія» (режисер Максим Бернадський) створений в 2009 р. компанією «Fresh production UA». В усіх випадках Кокотюха – автор або співавтор сценаріїв. Написав сценарії для кількох документальних фільмів з циклу «Кримінальні історії» (ICTV). «Чужі помилки» (СТБ), «Стрингер» та «Одержимі» (1+1). Працював журналістом і сценаристом на проектах «Сніданок з 1+1», «Київський регіон», «Паралельний світ». Пише сценарії для проекту «Судові справи» (Film.ua). Усе це дає авторові право називати себе також кіносценаристом.

 

 

 Плекаймо в серці кожне гроно прозоре диво калинове

   День украї́нської писе́мності та мо́ви — свято розвитку державної мови, яке щороку відзначається в Україні 9 листопада. За православним календарем — це день вшанування пам'яті Преподобного Нестора-Літописця — послідовника творців слов'янської писемності Кирила і Мефодія.

 Мова – це важливий чинник самовизнання нації, надійна основа розвитку країни, загартована багатовікововю історією та відточена творчістю найталановитіших українських письменників.

У її глибинах народилося культурне надбання, яким може пишатися український народ. Без рідної мови жодна людина не здатна почуватися повноцінною частиною свого народу, його історії та культури.

   

Бажаю  вам зберегти й утвердити українську мову, виплекану нашими пращурами, адже вона створює індивідуальне обличчя країни і нації. Нехай материнське слово буде для всіх оберегом та духовним джерелом життя.

            Факти про українську мову

-          сучасна українська мова має близько 256 тисяч слів;

-          у українській мові багато синонімів. Наприклад, слово “горизонт” має 12 синонімів: обрій, небозвід, небосхил, крайнебо, круговид, кругозір, кругогляд, виднокруг, видноколо, виднокрай, небокрай, овид;

-          найстарішою українською піснею, запис якої зберігся до наших днів, вважається пісня «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?»;

-          найбільшу кількість разів перекладений літературний твір – «Заповіт» Т.Г.Шевченка: 147 мовами народів світу.

 

 

 

 

 Культпрацівник - професія від Бога.

Проценківська сільська бібліотека разом з кульпрацівниками та аматорами сцени. 

9 листопада - Всеукраїнський День працівників культури та майстрів народних мистецтв.  Шановні працівники культури, майстри народного мистецтва, аматори сцени, які за покликанням серця присвячують своє дозвілля мистецтву, намагаються реалізувати себе як особистість через творчість!  Це професійне свято тих людей, які присвятили себе благородній справі – відтворювати, зберігати та примножувати  безцінні духовні скарби нашого народу, для кого творчість, освіченість, вихованість, духовність, національні традиції стали головними життєвими орієнтирами.  Шановні працівники культури та аматори сцени! Щиро і сердечно вітаю Вас з професійним святом!  Бажаю Вам, теплоти у серці, міцного здоров’я, щастя, благополуччя, великих творчих злетів і невичерпної наснаги. Нехай здійсняться всі Ваші життєві плани, надії і мрії, а кожен день вашого життя буде світлим і сонячним, дарує радість творчого натхнення і життєвих гараздів.

                         З повагою до вас сільський бібліотекар.