9 листопада – День книги рекордів Гіннеса.

    Найпопулярніший у світі довідник має давню історію, проте відзначати свято почали лише в 2005 році, коли був проданий її 100-мільйонний екземпляр.

Рекорди у книзі реєструються за трьома категоріями:

 1) «най-най»: те, що має змагальний критерій;

2) «найперше»: перше в історії;

3) «єдине у своєму роді»: те, що має винятковий характер.

     Упродовж десятиліть, що минули відтоді, пристрасть людства до встановлення та фіксації найрізноманітніших рекордів набула доволі масштабних обрисів. Починаючи з 1955 року, коли вийшла перша книга рекордів, світ почав шукати та створювати дивні рекорди – від земних до неймовірних.

 

 У рідному слові - велика сила.

День украї́нської писе́мності та мо́ви — свято розвитку державної мови, яке щороку відзначається в Україні 9 листопада. За православним календарем — це день вшанування пам'яті Преподобного Нестора-Літописця — послідовника творців слов'янської писемності Кирила і Мефодія.

       Мова – це важливий чинник самовизнання нації, надійна основа розвитку країни, загартована багатовікововю історією та відточена творчістю найталановитіших українських письменників.

     

У її глибинах народилося культурне надбання, яким може пишатися український народ. Без рідної мови жодна людина не здатна почуватися повноцінною частиною свого народу, його історії та культури.

    Бажаю  вам зберегти й утвердити українську мову, виплекану нашими пращурами, адже вона створює індивідуальне обличчя країни і нації. Нехай материнське слово буде для всіх оберегом та духовним джерелом життя.

Факти про українську мову

- сучасна українська мова має близько 256 тисяч слів;

-у українській мові багато синонімів. Наприклад, слово “горизонт” має 12 синонімів: обрій, небозвід, небосхил, крайнебо, круговид, кругозір, кругогляд, виднокруг, видноколо, виднокрай, небокрай, овид;

- найстарішою українською піснею, запис якої зберігся до наших днів, вважається пісня «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?»;

найбільшу кількість разів перекладений літературний твір – «Заповіт» Т.Г.Шевченка: 147 мовами народів світу.

 

 

«З любов'ю до людей і Слова»

Літературний ювілей

Сьогодні минає 85 років від дня народження дивовижного українського поета, актора, сценариста та кінорежисера Миколи Степановича Вінграновського.

 Народився Микола Степанович Вінграновський 7 листопада 1936 року в місті Первомайську на Миколаївщині.

    У 1960 році закінчив Всесоюзний інститут кінематографії в Москві. Працював на Київській кіностудії імені О.П. Довженка.

    Перший серйозний дебют Миколи Вінграновського як поета стався 7 квітня 1961 року. Тодішня «Літературна газета» (тепер «Літературна Україна») вийшла із заголовком на всю четверту полосу «Микола Вінграновський. З книги першої, ще не виданої», де було вміщено п'ятнадцять віршів поета. А 1962 року побачила світ і сама книга - «Атомні прелюди», яка додала ще більше критичних стріч на адресу автора в літературному середовищі. Багато хто знаходив у поезії Миколи Вінграновського «штукарство», «туманності», «метафористичну ускладненість», «надмір алегорій». Але, як пише Іван Дзюба, «книжка вразила і багатьох окрилила своєю незвичайністю - масштабністю поетичної думки й бентежною силою уяви; діапазоном голосу, що вміщав у собі і громадянську патетику, і благородний сарказм, і щемливу ніжність; тією гідністю і суверенністю, з якими говорилось про болі народу, проблеми доби, суперечності історії. Космос, людство, земля, народ, доба, Україна - ось який масштаб узяла поетична мова Вінграновського, ось у яких вимірах жив його ліричний герой».

До думи дума доруша...

Стодоли дум - в одну стодолу!

Дивись і думай, моя доле, -

До думи дума доруша.

Стобальним, стоглобальним болем

До неба дибиться душа.

До думи дума доруша...

Стодоли дум - в одну стодолу!

   Таким постає Микола Вінграновський і в книгах «Сто поезій» (1967). «Поезії» (1971), «На срібнім березі» (1978), «Київ» (1982), «Губами теплими і оком золотим» (1984), «Кінь на вечірній зорі» (1987).

Поезія Миколи Вінграновського багата за жанрами і віршовими формами - це класичні сонет і елегія, медитація, романс, станси, вірші, написані гекзаметром, античним елегійним дистихом.

Микола Вінграновський - автор десятка поетичних і прозових книг для дітей, серед яких - «Літній вечір», «Ластівка біля вікна», «Первінка», «Сіроманець», «У глибині дощів», а також роману «Северин Наливайко», кількох кіносценаріїв.

Твори Миколи Вінграновського перекладено російською, литовською, естонською, грузинською, чеською, словацькою, польською, румунською, англійською, португальською та іншими мовами світу.

Микола Вінграновський - лауреат Національної премії України імені Т. Г. Шевченка та премії Фундації Антоновичів (США)

Осінь - золота подружка
"Перш ніж йти гриби збирати, треба книги почитати"

Тематична поличка-застереження

Приємно погожого дня побродити неходженими лісовими стежками по грибних місцях. Трава ще сизіє від вранішньої роси, лісові далі розлиті молочним туманом. Під ногами шелестить опале листя. Пахне грибною пріллю.

   Лісова тиша повниться пташиними співами. Десь неподалік вистукує дятел. А он, виграючи своїм пухнастим хвостом, збігає вниз по стовбурі дерева білочка. Принишкне на якусь мить, притиснеться до сучка, зиркне довкола своїми бистрими, чорними, як намистинки, оченятами - і знову побігла...

   

Так, милуючись неповторною красою лісу, непомітно все далі й далі заходиш у привітний ліс, зачарований сонцем. 

   Оце так сувенір! Справжнє чудо природи: міцний, на товстенькій білій ніжці, з оранжево-бурою замшевою шапинкою білий гриб! Зріжеш, обчистиш його від землі і ще мимоволі тримаєш на долоні. З ним якось не хочеться одразу розлучатися, ховати в кошик чи відерце. 

  Чудова знахідка! Та не квапся, грибнику, гарненько обдивись довкола. Білі гриби ростуть сімейками...

  Поступово кошик наповнюється грибами: білі, підберезники, а там гляди,натрапиш на рижики, грузди або підосичники з червоними голівками.

 Збирання грибів не лише приємний відпочинок. Це також напружена праця, під час якої треба бути зосередженим, уважним. Тут не тільки гляди щоб щастило, хоча в народі й кажуть: "Щасливому добре по гриби ходити". Щоб стати справжнім грибником, потрібно знання і досвід. Тож Проценківська сільська бібліотека підготувала для любителів "тихого полювання" тематичну поличку-застереження "Перш ніж йти гриби збирати, треба книги почитати".

Любі грибники! Користувачі бібліотеки! Якщо ви збираєтесь по гриби, завітайте до бібліотеки та перегляньте книги, які представлені на поличці-застереження. Цікавого вам перегляду. Чекаємо вас у бібліотеці.

 

«Невтомний трудівник пера – Іван Цюпа»

Перегляд літератури

 (110 років від дня народження письменника та публіциста Івана Цюпи)

       29 жовтня 1911 року в селі Бірках Зіньківського повіту Полтавської губернії (нині – Полтавський район) народився Іван Антонович Цюпа. Закінчив Зіньківську сільськогосподарську школу. 1927 року друкує перший власний доробок – нарис «Бірківський бій». Знайомиться та співпрацює з прозаїком та публіцистом Пилипом Капельгородським, очолює районну комсомольську організацію. У 1935 році – випускник Харківського інституту журналістики. «Підвалини» літературної кар’єри Іван Цюпа заклав, певно, після тісного спілкування з учнями шкіл, студентами, працівниками видавництв, газет Полтави і Краснограда. Не оминули письменника-початківця і жорна сталінських репресій. Дев’ять місяців наш земляк за безпідставними звинуваченнями провів за ґратами.

      У роки Другої світової Іван Цюпа працював у радіокомітеті – на радіостанції імені Т. Г. Шевченка. По війні посідав відповідальні посади в газетах «Колгоспник України», «Радянський селянин», журналі «Вітчизна». Був головним редактором журналу «Україна». Літературний доробок письменника чималий – нариси, оповідання, повісті. Серед найвідоміших – «Оновлена земля», «Переяслав-Хмельницький», «Через терни до зірок», роман «Грози і райдуги».

  Ймовірно, Іван Антонович усвідомив, що тодішня ідеологія та «молодший брат» комуністичної партії комсомол – то чужорідне, згубне утворення у системі тодішньої держави. А отже, зумів зректися і сказати правду про ті трагічні роки. Зокрема, 1995 року з-під пера Івана Цюпи вийшла книга «В пазурах єжовщини», яку він присвятив «пам’яті незабутніх земляків моїх, розчавлених на жорнах тиранії, замучених голодомором, доведених до згуби по тюрмах і таборах, безневинно розстріляних».

Іван Цюпа – лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка в галузі журналістики і публіцистики (1985). Помер 19 березня 2004 року. Похований у Києві. За два роки після смерті письменника ім’я Івана Цюпи присвоїли Бірківський ЗОШ І-ІІІ ступенів та Бірківський сільській бібліотеці-філії.

 "В полум*ї боїв за Україну"

Історико-патріотична викладка літератури

(до дня визволення України)

На викладці представлені документальні видання про події Другої світової війни, про ратні подвиги тих, хто воював на фронтах, хто працював в тилу для фронту і перемоги. Література розповідає про воєнні події на території України в кінці жовтня 1944 року та інформацію про людські і матеріальні втрати, які понесла Україна під час Другої світової війни.

 Користується переглядом папка-досьє "Моє село в роки Другої світової війни", в якій зібрані і зберігаються спогади наших земляків. 

Минають десятиліття, народжуються і виростають нові покоління, все менше залишається тих, хто пам*ятає злочини фашистів зі свого трагічного  досвіду. Але в пам*яті народній не погасне подвиг тих, хто боровся і поліг за визволення рідної землі.

 

«Криниця мого кохання»

Виставка однієї книги

(100 років від дня народження Дмитра Омеляновича Луценка)

Я тебе, як мрію зачарую,

Край воріт простою до світання

І на згадку серцю подарую

Не журбину – первоцвіт кохання…

                                                             Дм. Луценко

Дмитро Омелянович Луценко – видатний поет, автор популярних, улюблених народом пісень, ніжний і трепетний лірик. Секрет Дмитра Омеляновича криється у світлі того домашнього вогнища, в якому причащалася його юна душа, в маминій пісні і батьковій праці, в благословенні білої вишні, яка від колиски навчила дитину дивитися на людей і на зорі через свій пречистий цвіт. І така ж свята, як вишня, стоїть у Березовій Рудці біла хата, це велике українське диво, яке виростило націю.

“Хата моя, біла хата“ – це символ України, і Україні, як і матері, поет віддає найкращі свої почуття.

   

Поет народився 15 жовтня 1921 року в с. Березова Рудка Пирятинського Району Полтавської області.

Про Березову Рудку – мальовничий куточок України – Дмитро Омелянович написав багато чудових поезій. Вони подібні до сердечної розмови сина зі своїм рідним селом, яке стало його дзвонковою криницею.

   Ще в ранньому дитинстві зачарувала його народна пісня, бо тепла батьківська хата завжди була сповнена сумних і веселих мелодій. Співали їх його батьки, люди працьовиті й голосисті. До роботи вставали ні світ ні зоря, і для нього, малого, ці передранкові години були найщасливішими.

Голодомор 1932-33, смерть батька і тяжка нужда загнали чотирнадцятилітнього Дмитра під землю – в шахти Донбасу. Далі – напівголодні студентські роки в Києві… 1939 року він йде на дійсну військову службу, аж на кордон з Афганістаном, на заставу Бури, де тропічна малярія лихоманила прикордонника Луценка, що на фронт їхав виснажений, худий як тінь.

На війні сміливий і мрійливий юнак з Березової Рудки став автоматником розвідроти. Восьмого травня, за день до закінчення війни з Німеччиною, на косі Фріш-Нерунг у Східній Прусії його було тяжко поранено і контужено, після чого він став інвалідом 2 групи.

     Після госпіталю повертається в інститут. Матеріальна скрута і невлаштованість, безквартир’я, пошуки роботи, на якій заробіток давав би хоч трохи й морального задоволення, приводили до газет “Сільські вісті”, “Молодь України”. А згодом його призначили кореспондентом Всесоюзного радіо по Україні. Усюди біганина, неспокій, постійні “стреси від преси”. Перша збірка “Дарую людям пісню” побачила світ 1962 року, коли йому було вже за сорок. Що й казати, як для поета – запізнілий дебют. Вихід 1-ї ластівки благословив сам Володимир Сосюра.

    Якщо заглянути в поетову криницю Кохання, то відчувається, якою ніжністю й вірністю напоєний кожний рядок, яким щедрим було поетове серце, що не стомлювалося повторювати: “А я люблю, а я люблю, люблю, як в юності”.

Що ж це за любов така незвичайна? А почалося все листопадового вечора 1945 року. Молоді журналісти кількох українських газет вирішили поспілкуватися з читачами на одному імпровізованому святі. Саме там і познайомилися Тамара Іванівна та Дмитро Омелянович. Спогади дружини: “Стоїть він переді мною – змарнілий, блідий від поранень та хвороб, напівглухий від контузії, голубоокий солдат-поет і читає прекрасного вірша, сповненого таких близьких мені переживань на окупованій землі… Сам Бог тільки відає, чим приворожив мене він. І на все життя…” Через п’ять днів після цієї зустрічі вони розписалися. Жити довелося у прохідній кімнаті в будинку по Кругло-Університетській, 3. У цій комірчині вони мешкали 16 років!

     Радість і печаль ішли поруч у житті Луценкової родини. 1963 р. – радісний: одержали невеличку квартиру. Через місяць Дмитра Луценка прийняли до Спілки письменників. І раптом… смерть дорогої доньки Лариси – “улюблениці–лелітки”, їй було неповних 17 років. А як же його батьківському серцю було витримати, пережити цю трагічну втрату? Відгукнулося воно першим інфарктом. Всього поет пережив сім інфарктів. І після кожного повертався до повноцінної праці. Але був підкошений “мирним атомом” – після виступів перед ліквідаторами наслідків аварії на ЧАЕС Дмитро Луценко практично не виходив з лікарні. Помер від восьмого інфаркту 16 січня 1989 р. в Києві.

    Вихований українською матір’ю і рідною землею, поет Дмитро Луценко є палким патріотом України. Його образи взяті із самого життя, барви – від квітів, трав і рік, українського неба. Його поезія близька кожному, тому й полюбилася людям. Вона ж бо про любов, отчу землю, вірність, про те, чим живе людина.

    Найвідоміші пісні Дмитра Луценка – “Києве мій”, “Мамина вишня”, “Осіннє золото”, “Хата моя, біла хата”, “Неспокій”, “Ой ти річенько”, “Пісня про щастя”, “Зачарована Десна”, “Дорога спадщина”, “Фронтовики”, “Сивина”, “Не шуми калинонько” тощо. Поет працював з більшістю популярних композиторів-піснярів, зокрема з І. Шамо, Л. Ревуцьким, О. Білашем, В. Верменичем, П. Майбородою, А. Пашкевичем, О. Зуєвим, В. Івасюком, І. Покладом, С. Сабадашем, О. Чухраєм, О. Осадчим, О. Екімяном. Важко знайти співака чи співачку 60-х – 80-х років, які б не виконували пісень Дмитра Омеляновича. Виконують їх і сучасні виконавці.

      У 1976 році Дмитро Луценко та Ігор Шамо стали лауреатами Шевченківської премії за цілий ряд пісень, в тому числі і за «Києве мій». Гроші передали до дитячих будинків Києва. За два роки до цього Дмитро Омелянович отримав звання “Заслужений діяч мистецтв України”.

  

«Краща книга Полтавщини 2013-2014рр». Серед видань в галузі культури і мистецтва журі відзначило книгу «Криниця мого кохання».