"Незгасна зоря Олеся Гончара" бібліографічна довідка

Сьогодні - 25 років з дня смерті ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

1918, 3 квітня – у с. Ломівка біля нинішнього міста Дніпро народився Олесь Гончар – видатний український письменник, літературний критик, громадський  діяч.

Виховувала бабуся у слободі Суха на Полтавщині, оскільки мама померла, а батько одружився вдруге і забрав до себе старшу сестру Олесю. Все життя прожив під прізвищем матері, хоча при народженні отримав прізвище батька – Біличенко.

У 1927 році пішов до Бреусівської семирічної школи. У голодні тридцяті бабуся його ледве опухлого виходила.

В 1933 р. 14-літній підліток влаштувався кореспондентом районної газети, яка згодом направила його до харківського технікуму журналістики, а в 1938 році Олесь Гончар став студентом філологічного факультету Харківського університету. На першому курсі написав оповідання «Черешні цвітуть», яке опублікували в журналі «Радянська література», а у 1941 році за оповідання «Орля» отримав свою першу премію.

Олесь Гончар у молоді роки.

Добровільно пішов на фронт Другої світової війни у 1941 р. Влітку 1942 р. потрапив у нацистському полон, де пробув протягом року і зумів утекти та повернутися у червону армію. Мав три бойових поранення, отримав три медалі «За відвагу». У грудні 1945 р. демобілізувався з армії, оселився у старшої сестри в Дніпрі, почав літературну роботу.

Відновив навчання на філологічному факультеті Дніпропетровського університету.

Перша книжка «Альпи» із трилогії «Прапороносці» вийшла у1946 р. у журналі «Вітчизна». Восени 1948 р. світ побачила остання книга трилогії «Прапороносці» – «Злата Прага». Події роману охоплюють шлях, який проходять офіцери й солдати – українці у 1944-1945 роках через Румунію, Угорщину, Словаччину та Чехію. На відміну від практично всіх текстів інших письменників-фронтовиків, з роману випливає, що Європа близька для українців-вояків. Вони знаходять спільну мову і з румунськими солдатами, які недавно були ворогами, а тепер стали союзниками, і з цивільним людом у Будапешті, і навіть з перестарілим угорським графом у його маєтку, і, ясна річ, із словацькими селянами та мешканцями чеських містечок.

Протягом 1949-1960 рр. у світ вийшла низка творів О. Гончара на воєнну тематику: «Земля гуде», «Партизанська іскра», «Людина і зброя». У цей період письменник працював над творами сучасної та історичної тематики (збірки «Південь», «Дорога за хмари», повісті «Микита Братусь», «Щоб світився вогник», романи «Таврія», «Перекоп», «Тронка» та ін.). У 1968 р. вийшов друком роман «Собор», але невдовзі був вилучений з літературного процесу.

У 1959-1971 pp. Олесь Гончар керував Спілкою письменників України.

За роман «Людина і зброя» в 1960-му році його нагородили Державною премією імені Т. Шевченка. Опублікував романи «Циклон» (1970), «Бригантина»(1973), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), у 1989 р. – повісті «Далекі вогнища», «Спогад про океан», новели «Корида», «Чорний яр», «Двоє вночі».

На сесії Верховної Ради України після історичного референдуму 1 грудня 1991 року Олесь Гончар проголосив результати волевиявлення українців жити у незалежній Україні. У 1993 р. Міжнародний біографічний центр у Кембріджі (Англія) визнав О. Гончара «Всесвітнім інтелектуалом 1992-1993 років».

Помер О. Гончар 14 липня 1995 р. у Києві, похований на Байковому цвинтарі

.

У бібліотеці  оформлена тематична викладка літератури «Незгасима зоря Олеся Гончара.

Користувачі бібліотеки мають змогу переглянути викладку літератури та  ознайомитися із творчістю письменника.