Доброго весняного дня! Знову з вами я та Проценківська бібліотека. Сьогодні в Україні відзначається день прикордонника. До 2018 року його святкували 28 травня. У кожній державі прикордонна служба вважається стратегічно важливим органом, який охороняє державні кордони і зберігає територіальну цілісність країни.

Історія

Дату 30 квітня обрали для того, щоб свято стало співзвучним з реальними подіями в Україні.

Історії відомі славетні події кінця квітня 1918 року, коли спеціальна група Запорізького корпусу армії УНР на чолі з полковником Володимиром Сінкевич, звільнивши більшу частину Донбасу, здобула визнаний міжнародною спільнотою кордон УНР з Росією і тодішнім Доном.

Потрібно пам’ятати, що сучасна Україна є історичною наступницею Української народної республіки і Гетьманської держави Павла Скоропадського.

               З Днем прикордонника тебе, солдате,
                         Мирного неба над головою!
              Нехай твій край буде світом багатий,
                        А війна пройде стороною.

Нелегка вибрана вами дорога, але ви йдете по ній гордо, легко. Бажаємо вам ніколи не пізнати гіркоту поразки і струси непередбачених ситуацій. Нехай буде спокійною ваша служба. Адже це запорука миру і щастя нашої країни.
Ваші приклади професіоналізму, витримки й сміливості, Ваша стійкість та мужність, нелегка служба вдень і вночі, у спеку і холод є яскравим прикладом для підростаючих поколінь.
У цей день Проценківська бібліотека щиро вітає захисників рубежів Батьківщини з професійним святом, від усієї душі бажаю їм завжди мати високий бойовий дух, міцне здоров*я і надійне домашне вогнище! З святом Вас, дорогі прикордонники! Успіхів і миру Вам і Вашим родинам!
                                           З повагою до Вас сільський бібліотекар

 Доброго дня ! Вас вітаю я та Проценківська  бібліотека.Сьогоднішній день в історії. 30 квітня – День дружини. Дорогі чоловіки, останній день квітня проведіть зі своїми дружинами. Нехай вони відчують  Вашу  любов та турботу.

 Все буде так – як бажає душа. 
Завжди красунею ти залишайся. Радощастя тобі на літа! 
Мила, лагідна, єдина. 
Ідеальна ти дружина.

І нехай раптові суперечки ніколи не зможуть зруйнувати вашого стійкого союзу. Адже всі шлюби укладаються на небесах. Навіть Джером Девід Селінджер сказав, що: “Руки доброї жінки, які обвивають шию чоловіка, – це рятівний круг, кинутий йому долею з неба”. Цінуйте, цілуйте та любіть своїх дружин, вони на це заслуговують. І пам’ятайте, що за кожним успішним чоловіком стоїть, передусім, його дружина.

Доброго дня! Вас вітаю я і Проценківська бібліотека. Сьогодні Всесвітній день танцю. Відзначається з 1982 року за рішенням ЮНЕСКО, присвячене усім танцювальним стилям. Його проведення ініціювала Міжнародна рада танцю, в день народження французького балетмейстера Жана-Жоржа Новерра, який увійшов в історію як «батько сучасного балету». Танцюристи, звичайно, вважають, що свято танцю у них щодня, але і офіційну дату люблять та відзначають особливо.

 Танець — найважливіше мистецтво,
Будь то вальс або фокстрот,
Танго, полька, твіст, чечітка
Або навіть хоровод.
Нехай День танцю всім танцюристам
Принесе великий успіх.
Життя в русі — ось щастя.
Танець нехай закрутить всіх.

  Танцюють всі! Але деякі роблять це своєю професією і сьогодні саме вони відзначать Міжнародний день танцю: колективи театрів опери і балету, сучасні танцювальні трупи, ансамблі сучасного бального і народного танцю.

При всій своїй красі та легкості, танці — це важка праця і дисципліна, щоденні репетиції і тренування. Тому вибирають цю професію ті, хто жити не може без музики, чиє серце б’ється з нею в такт, а ноги постійно повторюють степи та па.

І хоча найтанцююча нація в світі — бразильці, українці однозначно — одні з найбільш танцюючих по цей бік океану. Адже саме нам належить рекорд з масового одночасного танцю. Встановили його в 2011 році, у Кропівницькому. 14 585 чоловік зібралися на стадіоні та станцювали «рок-н-рол».

Так що денс, денс, денс! Сьогодні і завжди.

     

  Танцюй, доки, молодий,

      Поки вогонь в очах може палати…

         Спортивна сторінка. 
Сьогодні Всеукраїнський день футболу. Проценківська сільська бібліотека вітає всіх любителів футболу зі святом.

     Футбольна громадськість нашої країни сьогодні, 29 квітня, відзначає Всеукраїнський день футболу.

Коріння цього свята: 28 років тому, з 29 квітня далекого 1992 року, коли наша національна збірна команда України з футболу провела свій найперший офіційний матч. Зустріч на полі стадіону «Авангард» в Ужгороді із збірною Угорщини завершалися поразкою «синьо-жовтих» наші поступилися угорцям з рахунком 1:3, але то був лише початок сходження до вершин великого футболу.

     Автором першого гола збірної України став нападник одеського «Чорноморця» Іван Гецько, який відзначився на 90-й хвилині зустрічі.

Відтоді дату 29 квітня святкують як Всеукраїнський день футболу. Вона нагадує історичне минуле, пов’язуючи його із сьогоденням.

  

Віримо, що у майбутньому все в українському футболі буде ефектним та красивим, як і чарівна вболівальниця на цій світлині.

    

Літературна сторінка разом з Проценківською бібліотекою.
                 
               
                  І смеркає, і світає,
                   День божий минає.
      І знову люд потомлений, і все спочиває
   Тілько я мов окаянний, і день, і ніч плачу
На розпуттях велелюдних, і ніхто не бачить...
                                                        Т.Г.Шевченко

 26 квітня 1840 р. – у Петербурзі вийшло перше видання «Кобзаря» Тараса Шевченка.

 Форзац першого видання «Кобзаря»

«Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову», – писав Іван Франко.

Видання побачило світ за сприяння відомого письменника Євгена Гребінки. «Кобзар» надрукувало приватне видавництво Фішера в Санкт-Петербурзі коштом полтавського землевласника Петра Мартоса.

  Останній приписував собі славу відкриття Шевченка-поета, оповідаючи, як замовив молодому і талановитому художнику свій портрет. І одного разу, коли Тарас Шевченко на хвилинку відлучився, знудьгований поміщик підняв із підлоги аркуш паперу з віршами. Прочитане вразило. Тарас Шевченко дістав із-під ліжка коробку, в якій зберігав свої твори, а Петро Мартос негайно відніс їх до Євгена Гребінки.

  Насправді Шевченко ще в 1838-му віддав Євгену Гребінці п’ять своїх поезій для публікації в альманасі «Ластівка» (його видали лише в 1841-му), і той перебував у захваті від творчості Тараса.

 До «Кобзаря» увійшли 8 поезій: «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч» та «Думи мої, думи, лихо мені з вами».

  Книга мала зручний формат і була видрукувана на якісному папері тиражем 1000 примірників. На початку книгу прикрашав офорт за малюнком Василя Штернберга «Кобзар із поводирем».

   Існує два варіанти видання: з кількістю сторінок 106 та 116. Це пов’язано з тим, що перший наклад вийшов практично не цензурований, а після шаленого розголосу, який отримав «Кобзар» своїм антиімперським спрямуванням, його було піддано більш жорсткій цензурі і всі подальші примірники були адруковані з купюрами. Припускають, що це зробив сам Мартос, злякавшись санкцій.

   «У  консервативно-реакційних колах  «Кобзар» одразу ж викликав суперечки й зазнав нападок. Про одну з таких суперечок, - що відбулася 23 квітня 1840 року на вечорі в М.Маркевича, на якому був присутній і Шевченко, - в щоденнику Маркевича читаємо: «А Кукольник уже напав на Мартоса, критикував Шевченка, запевняв, що напрям його «Кобзаря» шкідливий і небезпечний. Мартос впадає у відчай». Цей переляк і відчай, очевидно, й спонукали Мартоса, не зупиняючись перед додатковими видатками на переверстку, вилучити з «Кобзаря» ряд уривків, публікація яких могла мати неприємні наслідки не тільки для автора (що й показав згодом розгляд «Кобзаря» в ІІІ відділі)», - писав відомий шевченкознавець Василь Бородін.

 Книга швидко розійшлася (згідно газетних оголошень, продавалася по карбованцю сріблом за примірник), виторг Петра Мартоса склав приблизно 400 карбованців сріблом.

 «Багато праці коштувало мені умовити Шевченка», – згадував Мартос. Натомість Михайло Лазаревський наводив слова поета: «Шевченко розповідав мені, що перше видання вийшло майже проти його волі й що при розрахунках із видавцем він одержав непомірно малу вигоду».

 Після виходу збірки Тараса Шевченка почали називати Кобзарем.Арешт і заслання поета в 1847-му спричинили заборону й вилучення «Кобзаря» з книгосховищ, через що видання стало рідкісним ще в ті часи.

 Насьогодні у світі збереглося лише кілька примірників книги.

 Друге видання побачило світ у 1844-му, третє – в 1860-му. Вони доповнювалися новими творами, відтак «Кобзар» став головною книгою Тараса Шевченка.

 

У 1974 році видавництво "Дніпро" випустило факсимільне видання повного варіанту "Кобзаря" 1840 року, без купюр.

"Микола Зеров: Закоханий у вроду слів"

           Літературна світлиця
 разом із Проценківською сільською                   бібліотекою.

 Минають дні, і роки, і події;
Росте, і множиться, і мре зело.
Що сіялось, те нині зеленіє,
А що цвіло, те нині одцвіло...
                                        М.Зеров

130 років з дня народження нашого земляка
                 Миколи Зерова

Видатний український поет і перекладач, критик і літературознавець  народився 26 квітня 1890 р. у повітовому містечку Зінькові на Полтавщині, в багатодітній родині вчителя Костя Іраклійовича Зерова.  Згодом у автобіографії Микола Зеров напише: «Батько вчитель, потім — завідуючий городською школою, нарешті — 1905 року — інспектор народних шкіл, мати — з дрібного землевласницького роду Яреськів — з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство».  

У родині було 11 дітей, досягли дорослого віку семеро, Микола з-поміж них – найстарший. Школу М.Зеров закінчив тут-таки, у Зінькові. До речі, навчався в одному класі з Павлом Губенком — майбутнім письменником Остапом Вишнею. Освіту продовжив у Охтирській та першій Київській гімназіях; на історико-філологічному факультеті Святоволодимирського університету.  

З 1914р. викладав історію у Златопільскій чоловічій гімназії,   з 1916-го – також і в жіночій, а  в 1917р. – у  Другій Київській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. У 1918–1920р.р. викладав українознавство в Архітектурному інституті, редагував журнал «Книгарь».  З осені 1923-го -  професор Київського інституту народної освіти.

1920 р. Микола Зеров одружився з Софією Лободою, однією з трьох доньок професора Федора Лободи. Зі своєю майбутньою дружиною, студенткою історико-філологічного факультету Вищих жіночих курсів, Зеров познайомився у студентській їдальні. У жартівливому циклі сонетів «Зламався зуб» Зеров згадує «байдужу і далеку» Сонічку, що проходить повз нього «як гордая княгиня», завдаючи болю його чутливому серцю. Микола і Софія були однолітками. За якийся час Миколу почали запрошувати до гостинного дому Лобод, де нерідко вечорами  збиралося студентство, а невдовзі Софія відповіла згодою на Миколину пропозицію руки та серця.  Після одруження М.Зеров отримав запрошення на роботу до Баришівської соціально-економічної школи. У Баришівці  письменник плідно творчо працює: тут написані всі вірші, які увійшли до збірки «Камена» (1924р.); низка талановитих перекладів, сонети, оповідання.    

Починаючи від 1926р., Микола Зеров переважно займається літературною критикою, перекладами. Та більшовицька влада вже «накинула оком» на неокласиків, звинувачуючи їх у «антипролетарських настроях». 

У червні 1927р. постановою пленуму ЦК КП(б)У була дана «політична оцінка» творчості неокласиків та їхній позиції щодо літературного процесу. Ця постанова фактично забороняла Зерову займатися літературно-критичною діяльністю. Він зосередився на історико-літературних студіях, писав передмови до творів українських письменників-класиків (з них у 1929р. склалася книга «Від Куліша до Винниченка»). Та на початку 1930р. розгорівся процес «Спілки визволення України»: і Куліша, і Винниченка затаврували  як «фашистських письменників»; одного з чільних представників неокласиків – М.Рильського – заарештували у «справі СВУ». Зерова примусили виступити «свідком» на процесі. Його життя перетворилося на пекло: постійні цькування, погрози, ризик будь-якої хвилини бути заарештованим. Справжньою трагедією для Зерова  стало самогубство М.Хвильового у травні 1933-го. Від Зерова «органи» вимагають «публічного каяття», на яке він не погоджується.

1 вересня 1934р. Миколу Зерова позбавляють можливості викладати в університеті, а у жовтні – й можливості займатися наукою.  Стає відомо, що розстріляли його друзів і однодумців – Григорія Косинку та Олексу Влизька. 1 листопада помирає від шкарлатини 9-річний Котик – єдина таткова радість і втіха.  Микола Костьович сам ховає сина – з ним на цвинтарі лише двоє колег-викладачів і двоє студентів. Вони переповіли  згодом, що Зеров читав над могилою сина вірші латиною. Сказав, що для живих йому читати свої вірші вже не доведеться. У пошуках бодай якоїсь роботи, розбитий горем, письменник залишає Київ, де поховав синочка й де на нього чигає НКВС, і в січні 1935р.вирушає до Москви.

В ніч із 27 на 28 квітня 1935р. у Москві  Миколу Зерова заарештували.  20 травня доправили  до Києва – для проведення «слідчих дій». Письменника звинуватили в «керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією». Єдиними «доказами» існування цієї «організації» стали вилучені під час обшуку книги «Чорна рада» П.Куліша та «Політика» Г.Косинки.

1-4 лютого 1936р. на закритому засіданні військового трибуналу Київського військового округу, без участі обвинувачених, їм було оголошено вирок. М.Зерова, П.Филиповича та А.Лебедя засудили до 10 років позбавлення волі.  Стільки ж отримали інші «учасники групи», які вперше побачили одне одного під час «очних ставок». 9 жовтня 1937р. «справу Зерова та інших» переглянула особлива трійка УНКВС у Ленінградській області.  3 листопада 1937р. Миколу Зерова розстріляв капітан НКВС М.Матвєєв  в урочищі  Сандармох. Тоді ж були розстріляні сотні українських інтелігентів – у якості «подарунка» Сталіну до 20-річчя жовтневого перевороту.   

У березні 1958 р. Миколу Зерова реабілітували «за відсутністю складу злочину». 1988р. із Сандамоху привезли жменьку землі й поховали на Лук’янівському цвинтарі в Києві, біля могили його сина Котика.

"ТОЙ КВІТЕНЬ НЕ ЗАБУДЕТЬСЯ НІКОЛИ" Виставка - нагадування

           День в історії - Чорнобильська трагедія.
 Знову з Вами я, сільський бібліотекар та Проценківська сільська бібліотека. 
                Зоря полинова горить
                  І осяває в дооколі
             Порожні села, ниви голі,
          Бур'ян. що з вітром говорить.
                                               (М.Луків)
           Це земля Чорнобиля, це чорнобильські стежки, зарослі травами, якими рідко коли ступає людина. Чорнобиль... Слово це стало символом горя і страждань, покинутих домівок, розорених гнізд. здичавілих звірів.
     



         Чорнобиль - ми пам'ятаємо цю дату
                        І застигає в жилах кров
          Чорнобиль - помирає у дитини мати
            І не віддасть їй вже свою любов....
   

   На світі немає нічого випадкового, все взаємопов'язане. Чорнобиль - сама назва говорить за себе. Ще монголо-татари говорили, що згибле місце й обходили його стороною. Але ніщо не відчувало біди. Стояла тиха весняна ніч. Квітень завершував свою вахту в природі і мав передати її травню. Саме в таку із ночей 26 квітня 1986 року на Чорнобильській станції сталася аварія - пролунав вибух, і над 4-м реактором атомної електростанції гігантське полум'я розірвало нічну тишу. 34 роки - великий чорний птах злетів над Прип'яттю, над Україною, над деякими містами Європи.
        Вогонь Чорнобиля опалив землю і душі мільйонів громадян і відтоді Чорнобиль - це не лише велика трагедія всього світу, а й символ безмежної мужності ліквідаторів. Усі вони ризикуючи своїм життям  та здоров'ям, захистили людство від невидимого страшного ворога. Наші односельці також приймали участь у ліквідації Чорнобильської трагедії. Трагедія відходить у минуле, але її наслідки страшні: загиблих батьків не повернути до родини, здоров'я рятівників наслідки цієї катастрофи не зміцнити, а посмертні нагороди нікого не втішають, Кажуть, що час гоїть рани,  чорнобильські і досі не гояться, а болять і нагадують про себе. Не стерти імена мужніх добровольців, які зупинили ланцюгову реакцію смерті. В той день собою ви закрили Україну. І буде вдячна вам, сини, вона завжди.
                             Так хочеться згадати поіменно.
                                     Всіх тих кого любив
                                   Хто був мені за друга ...

     "Відзначені печаткою безсмертя - не підлягають забуттю!" У 2011 році вийшла книга Чорнобиль. Вічний біль /Авт.кол.; Л.В.Літвішко, О.В.Літвішко, С.В.Нерозя, О.М.Терещенков; упор. Л.В.Літвішко. - Полтава: Видавець Шевченко Р.В., 2011. - 328с.
     Книга присвячена ліквідаторам Чорнобильської аварії. Тим, хто своєю мужністю відвернув перетворення на зону відчуження свого рідного краю - Зіньківщини  - й усієї України. У книзі зібрані матеріали, спогади зіньківців-ліквідоторів аварії на ЧАЕС про їхню участь у вікопомних подіях 1986-го та наступних нелегких років боротьби.
    Ми сподіваємося, що кожен, хто гортатими сторінки цієї книги, назавжди запам'ятає імена земляків, які ціною власного здоров'я, своїм життям заплатили за наше чисте сьогодення, за те, щоб, пам'ятаючи ті події, ми не повторювали минулих помилок і, по можливості, намагалися попередити їх повторення.
    Б'ють тривожним набатом дзвони Чорнобиля... Вони нагадують: пам'ятайте! Хай не повториться! Хай земля зацвітає навесні пишним буйством кольорів, хай пнуться до сонця трави, хай повертаються з чужини журавлі, несучи на крилах радість зустрічі з рідною землею.
     Ми низько вклоняємося пам'яті тих, хто, відвівши від нас "пекельний атом", відійшов за межу вічності, та безмежні тим, хто сьогодні ще з нами, поряд, і потребують нашої уваги та підтримки не лише в день трагедії. Зичу міцного здоров'я, родиного затишку, благополуччя та довгих років життя! Хай кожен новий день сповнює Ваші серця миром, спокоєм, добром! Бережімо пам'ять про ветеранів Чорнобильської катастрофи.                 ПАМ'ЯТАЙМО!
                                                              Шановні користувачі Проценківської сільської бібліотеки!
  Після карантинних заходів запрошую вас до бібліотеки переглянути літературу, яка представлена на виставці-нагадування, та матеріали, які зібрані у папці "Гіркий полинь, болюча рана".

"ІСТОРИЧНІ ПОДІЇ" 24 квітня

Історичні події

В історії української держави відбувалося багато різних подій, які залишили свій відбиток і вплинули на розвиток української мови і культури.
Незважаючи на те, що сучасна Україна лише в серпні 1991 року проголосила свою незалежність, історія нашої держави має більш глибоке коріння.
Близько 1000 років тому на території Україні була середньовічна монархія - Київська Русь, яка проіснувала до XIII століття. Після її розпаду утворилася нова суверенна держава - Галицько-Волинське князівство (XIII-XIV століття). Цей період в історії України був насичений боротьбою українського народу за свою незалежність з Польщею та Литвою. І тільки після того, коли Богдан Хмельницький у 1654 році здобув перемогу над польськими військами, Україна знову була позначена на карті Європи, але вже як Запорізька Січ.
Період козацької України і Незалежність українців тривали не довго. Україна була розділена між Польщею і Російською імперією, і цей період затягнувся на сторіччя. Тільки в 1918 році, після тривалих революційних боїв, була зруйнована монархія Російської імперії, і 22 січня 1918 року IV Універсалом Україна проголосила про свою незалежність і створення УНР.
Продовжуючи боротьбу за свою незалежність, Західна Україна змогла звільнитися від Австро-Угорської імперії, і 1 листопада 1918 року була створена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).
Наступні роки були дуже складними для України, так як йшли запеклі бої за її територію, і ні Центральній Раді, ні Директорії не вдалося відстояти і захистити Україну. Але всі їхні дії привели до того, що Україна вже почали визнавати багато країн, дух українського населення було піднято настільки, що воно було готове стояти до кінця за свою свободу і незалежність. Тим не менш, Україна була приєднана до Союзу Радянських Соціалістичних Республік, тому місцева влада виявилася не в змозі протистояти потужному сусідові зі сходу і радянської ідеології.
Входячи до складу СРСР, Україна формально зберегла деякі права і ознаки незалежності і суверенності: територію, органи влади, герб, прапор, гімн і Конституцію, яка була написана за подобою і правилам СРСР.
Наступний період в історії України до 1990 року був направлений на прагнення стати незалежною і суверенною. Україна активно брала участь у багатьох міжнародних зібраннях та в роботі міжнародних органів. У липні 1990 року Верховна Рада УРСР затвердила історичний документ - «Акт про державний суверенітет», а в серпні 1991 був затверджений «Акт про незалежність України».
Сьогодні, згідно 1-й статті Конституції України, «Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною та правовою державою».

"Незнищенне диво калинове Дмитра Білоуса"

ЛІТЕРАТУРНА СТОРІНКА З ПРОЦЕНКІВСЬКОЮ СІЛЬСЬКОЮ БІБЛІОТЕКОЮ

24 квітня виповнюється 100 років від дня народження видатного українського письменника Дмитра Білоуса. Його називали «зодчим слова», «ходячою енциклопедією», сучасники дивувалися його феноменальній пам`яті. Він був неперевершеним оповідачем. Годинами міг читати рядки улюблених болгарських поетів мовою оригіналу й у власних перекладах.  

 В українській літературі сучасні письменники, які пишуть про матір, мають за взірець поезію про матір Бориса Олійника.  А от взірцем творів про рідну  мову є книги Дмитра Білоуса «Диво Калинове», «Чари барвінкові». У чому ж таємниця такої досконалості?

  Дмитро Білоус у своїй автобіографії писав: «До книжок «Диво калинове» і «Чари барвінкові» я йшов усе життя. Село, де народився, зветься Курмани. На Сулі, на межі Полтавщини і Слобожанщини, тепер це Сумщина. Сімейка в мого батька була, як у того Омелечка, про якого в пісні співається: тільки він та вона, та старий та стара, та дві Христі  в намисті, та дві ляльки в колисці. Я був десятою дитиною, якраз «лялькою в колисці», коли старші вже парубкували та дівували. Нам, меншим, було цікаво, що розповідають старші про своє дитинство».

 Доля не стелила килимів майбутньому письменнику, але дала можливість зростати духовно, дарувала цікаві зустрічі, які мали неабиякий   вплив на його подальшу творчість. З теплотою згадував письменник свого батька, людину обдаровану і творчу,  старшого брата Олексу, члена письменницької організації «Плуг», викладача Харківськоі дитячої  трудової  комуни, душею якої був знаний педагог А.Макаренко, брата Павла Тичини, Євгена Григоровича, вчителя мови й літератури у Харківській школі.    

         Навчався Д.Білоус разом з колишніми безпритульними  в комуні, куди влаштував його брат  Олекса, працював  на заводі, згодом продовжив навчання  на філологічному факультеті Харківського університету, де його однокурсниками були Олесь Гончар та Григір Тютюнник. 

         Навчання обірвала війна. Дмитро Білоус у складі студентського батальйону пішов на фронт. Був тяжко поранений в бою, замість студентської аудиторії – госпіталь. Через сорок років, у день перемоги, Олесь Гончар згадував про побратимів – студбатівців. Серед небагатьох, котрі лишилися живими,  – Дмитро Білоус,  з яким  взимку 1942, лежали в одному госпіталі в Красноярську. Але тоді вони про це не знали. 

         Після лікування Дмитро Білоус працював на радіостанції «Радянська Україна», по війні  –  заступником головного редактора у журналі «Дніпро», де головним редактором був Микола Руденко. Спілкування з Павлом Тичиною, Миколою Бажаном давало свої плоди і спонукало до творчості. 1948 року вийшла перша збірка сатири й гумору «Осколочним». Її редактором був Андрій  Малишко. 

         Наступні книги Дмитра Білоуса одразу знайшли свого читача та привернули увагу критиків: «Веселі обличчя», «Зигзаг», «Колос і кукіль», «Альфи  – не омеги». Талант Дмитра Білоуса багатогранний. Уже будучи визнаним поетомсатириком, у зрілому віці він починає писати для дітей. Одна за одною виходять друком його книги «Пташині голоси», «Упертий Гриць», «Про чотириногих рогатих і безрогих», «Лікарня в зоопарку», «Турботливі друзі», «Сад на Лисій горі», «Веселий кут», «Гриць Гачок».

Знаковою  в дитячій поезії Дмитра Білоуса стала книга «Диво калинове» та її продовження «Чари барвінкові». За збірку «Диво калинове» поет удостоєний національної премії  України імені Тараса Шевченка.    Ще однією гранню таланту Дмитра Білоуса є перекладацька діяльність. Він перекладав з білоруської, литовської, вірменської, азербайджанської, російської, польської та болгарської мов. Був безмежно залюблений  у Болгарію, її мову, культуру. Тож більше  тридцяти років присвятив  болгаристиці. У його довершених  перекладах український читач отримав твори Івана Вазова, Георгія Джагарова, Димитра Методієва, Ніно Ніколова та інших. Вершиною цієі праці стала двотомна «Антологія болгарської поезії». Згадуючи роботу над нею, поет писав: «… коли упорядкував і редагував «Антологію болгарської поезії в 2 томах, для якої переклав більше як половину вміщених в ній віршів і поем, то особливо відчував багатство поетичних образів, розмаїття барв, стилів. Це треба було пропустити через серце, зробити так, щоб усе зазвучало нашою рідною мовою. І з якої мови не перекладав би ти так чи інакше порівнюєш її зі своєю, відчуваєш виражальні можливості рідного слова, його образність». Це видання було відзначено золотою медаллю у Болгарії. Уряд країни нагородив поета орденом Кирила і Методія І ступеня, а в Україні за цю книгу він став лауреатом премії імені Максима Рильського.  Останнім дарунком читачам стала збірка віршів про українську мову «Безцінний скарб». Віктор Коптілов  зазначав:  оригінальність книжки полягає у тому, що її побудовано на міцному фундаменті мовознавства. «Автор поставив перед собою досить складне завдання: пояснити дітям те, що дорослі вважають сухою матерією лінгвістики. Такого завдання не формулював  ніхто».  

         Поет завжди вів розмову зі своїм читачем щиро і невимушено. Саме тому його поезія торкається сокровенних струн душі: «Чи не чари й не диво? Мова – спів, мова – казка. Все сказати можливо: є гнів, є і ласка. В мові – воля героїв, прояв вільного духу, духу нації, прояв вічного руху!» Дмитро Білоус був справжнім другом нашого музею. Упродовж багаторічної творчої співпраці в музеї відбувались презентації його книг, зустрічі з читачами, виставки та літературно-мистецькі вечори за участю поета. У фондовій колекції музею  зберігаються рукописи, книги, світлини та особисті речі, подаровані музею письменником та його дружиною. Це його прижиттєві збірки віршів «Осколочним» (1948),  «Веселі обличчя» (1953),  «Пташині голоси» (1956), «Сад на Лисій горі» (1972), «Гриць Гачок» (1986), «Диво калинове» (1988), «Чари барвінкові» (1994)  та  «За Україну молюся» (2001), а також «Антологія болгарської поезії» (1985) та  видання останніх  років.      

         Доробок Дмитра Білоуса залишається  актуальним і нині. Його твори плекають любов  до  рідного слова, до України, вчать не забувати свій родовід, виховують естетичний смак. Поет, перекладач, життєлюб Дмитро Білоус живе у своїх книгах і творить світ любові й добра.

Шануймо, читаймо, вивчаймо твори і життєдіяльність нашого славетного Дмитра Григоровича Білоуса.

"Життя справді складне , і єдиний його підручник - досвід" (До 100 - річчя з Дня народження Григорія Тютюнника)

                                                                                 

                        Я знаю одне, що треба писати хороші твори,

а хороші вони будуть тільки тоді,
коли писатимемо правду.
(Григорій Тютюнник)

    Далекого 23 квітня 1920 року народився Григорій Михайлович Тютюнник (за паспортом – Єгор) в селі Шилівка (нині село Зіньківського р-ну Полтавської обл.). Він пройшов непростий життєвий шлях. Закінчив Зіньківську середню школу у 1938 році. Ще будучи школярем 10 класу, опублікував вірш «Комсомолець» (1937 р.) у районній газеті «Більшовик Зіньківщини». Після закінчення школи вступає до Харківського університету на філологічний факультет. Під час навчання стає членом літературної студії, що була літературним об’єднанням при Спілці радянських письменників України.

     Не стояв осторонь і коли розпочалась Друга світова війна, тому 28 червня 1941 року пішов добровольцем на фронт у складі студентського батальйону. Влітку 1942 р. потрапив до німецького полону. Через рік втік із концентраційного табору і долучився до партизанського руху на Кіровоградщині. Поранений 29 грудня 1943 року, знову потрапив у полон, але згодом, у квітні 1944 р., втікає з полону і приєднується до партизанського з’єднання майора В. Кокіна «За Батьківщину», що діяло на території Чехословаччини. Через важкі поранення був комісований та у квітні 1945 року повернувся додому інвалідом війни 2-ої групи. Закінчив Григорій Тютюнник Харківський університет в 1946 році і пішов працювати за фахом учителем української мови і літератури у Львівському технікумі культосвіти. Потім свою педагогічну діяльність продовжив у школі м. Кам’янка-Бузька.
   Свою літературну діяльність автор численних прозових творів, віршів і публікацій розпочав 1950 року. Перше опубліковане оповідання «Мирон Розбийгора» датоване 1950 роком. Перша збірка новел «Зорані межі» (1951 р.) викликала контроверсійні відгуки критики. Від 1956 р. – член спілки письменників СРСР, співробітник журналу «Жовтень» (нині «Дзвін»), завідував відділом прози з 1956 по 1958 рр., в якому опублікував дві частини роману «Вир» (1956 р.), що став вершиною творчості Григорія Тютюнника. За його мотивами у 1983 році режисер Станіслав Клименко зняв художній фільм «Вир».

     За життя письменника не настигла слава. Він її зовсім не прагнув. Хотів, щоб читали, щоб розуміли. А тому писав просто і жив просто, як ті селяни, що стали героями його роману «Вир». Саме за цей роман Грирогій Михайлович отримав найвищу в Україні творчу відзнаку за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва і став Лауреатом Державної премії УРСР ім. Т.Шевченка (нині Національна премія України імені Тараса Шевченка) в 1963 році посмертно. В його доробках була також і перекладацька робота. Переклав українською мовою «Калину красную» В. Шукшина, яку було видано в Києві 1978 та 1986 роках. Якби Тютюнник не став письменником, він обов’язково відбувся б як мовознавець, бо з приводу лише одного слова Григорій Михайлович міг провести цілу наукову лекцію, дуже любив мову полтавського краю і рідну природу.
    «Він мав талант людчності, і вроджений, і вистражданий. Справжній талант не дається без болю і муки, як і саме життя. А ще життя не дається без любові… Мало – бачити, мало – розуміти. Треба любить… Бо любов, то найвищий дар, який коли небудь може отримати людина…» писав про Григорія Тютюнника його молодший брат, відомий письменник Григір Тютюнник.

    Та Друга світова війна війна залишилася у тілі Григорія Тютюнника на все життя – уламком сталі, що носив під самісіньким серцем. Письменника було поранено в легеню, інколи осколок давав знати про себе – рухався, спричиняючи неймовірний біль. У квітні 1949 року Григорію Тютюннику довелося лікуватися в лікарні у Львові, де він саме працював. Однак лікарі побоялися чіпати осколок. А Григорій «згорав» від високої температури майже два тижні. Чергові лікарі тоді порадили дружині письменника їхати до Києва – шукати Амосова. Микола Михайлович зробив йому операцію, котра тривала чотири з половиною години. Вийшовши з операції, знаменитий хірург просто втратив свідомість.
     На початку літа 1961 року Григорій Тютюнник написав матері: «Як приїду, то буду відпочивати до самої зими і не візьму з собою ні машинки, ні пера…». Однак приїхати до матері того літа йому так і не судилося. Івзі Федоровні самій довелося їхати до Львова, аби провести в останню путь свого Горю – 29 серпня 1961 р. у письменника не витримало серце. Поховали його на Личаківському цвинтарі у Львові.

     У його творчій спадщині є повість «Хмарка сонце не заслонить», роман «Буг шумить», поетична збірка «Журавлині ключі», що вийшли друком через два роки після смерті письменника. В поетичних збірках Григорія Тютюнника можна знайти і вірш, який він присвятив студентським рокам, що має назву:

Назбирай мені листя кленового
Назбирай мені листя кленового
Там, де осінь у синіх борах,
Напиши, що там гарного, нового
У студентських шумних вечорах.
Листя збудить солодку тривогу,
Дальнє місто насниться мені,
Де в далеку щасливу дорогу
Відійшли мої зоряні дні.
Незабутні, студентські, жагучі,
Дні, що й досі я в серці ношу,
І огні журавлівської кручі
Не забуду, в душі не згашу.

     Живі і вічні вірші Григорія Михайловича й досі торкають струни чуйної душі:

Нехай вітрами з високості
Нехай вітрами з високості
Крилата молодість зліта
І на гучнім кленовім мості
Мої не спиняться літа.
І не проситиму ніколи,
Щоб знов вернулися назад,
А виростуть в зеленім полі
В кремезний дуб, квітучий сад.
І не тягтимуться возами,
І не скрипітимуть в лісах,
А прогуркочуть поїздами
І розгойдають небеса.
Ніде спинятися не будуть, –
Вперед, вперед, мої літа! –
Аж доки всі щасливі люди
На нових зійдуться мостах.
Тоді статечними дідами
Зі мною сядете, літа,
Щоб подивитись, як за нами
Довічна молодість зліта.